Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

Розмова відбулася через кілька днів після Карнавалу, який цього року святкували значно пізніше, ніж минулого: у березні, приблизно через місяць після першої річниці по смерті Гульвіси.

У день цієї сумної події дона Флор із самого ранку вирушила з букетом квітів на цвинтар, вона довго плакала біля могили, немов сподівалася знайти там розраду і спокій. Так і сталося, це був один із таких рідкісних, проте найспокійніших днів її вдовування. Дона Флор відчувала лише смуток, глибокий, умиротворений смуток.

Але разом із Карнавалом її муки поновилися. Дивлячись у вікно на виряджених учасників процесій, під звуки тієї ж музики і тих же пісень, що й торік, вона мимоволі поверталася в ту жахливу неділю, знову бачила тіло свого чоловіка, який лежав у костюмі баїянки на площі Другого липня серед стрічок серпантину та кружалець конфеті.

А коли найяскравіша та найвеличніша процесія «Діти моря» зупинилася навпроти кулінарної школи «Смак і Мистецтво» і негритянка Андреза де Ошум в образі морської королеви віртуозно затанцювала — приголомшені сусіди визирали з вікон, захоплені оплески глядачів розлилися всією вулицею — дона Флор розридалася. Тієї миті вона була самотня, як ніколи, вона особливо гостро відчула раптом брак чоловічого тепла. Рік тому, коли тіло покійного вже лежало на їхньому кованому подружньому ложі, вона нишком кинула оком з-за спин дони Норми та дони Жізи на карнавальний натовп. Тоді в її душі боролося життя та смерть. Вона не вірила, що Гульвіса помер, намагалася знайти бодай якийсь натяк на життя. А згодом дона Флор усвідомила, яка безмежна пустка заполонила її життя. Торік, із небіжчиком у кімнаті, вона ще могла крадькома глянути на карнавальну юрбу. Нині ж їй було просто нестерпно спостерігати бадьорі танці «Дітей моря», чути акомпанемент барабанів. Вона не могла дивитися на них навіть тоді, коли на знак поваги до померлого процесія зупинилася під її вікнами й Андреза протанцювала, зображаючи коливання човна на хвилях, спеціальний танець пам’яті про хорошого друга; вона навіть не змогла просто постояти біля вікна, бо їй ввижалося оголене, бліде, навіки схололе тіло.

Важко було їй спостерігати за карнавалом, але ще важче було жити. Небіжчик немов скористався всеохопною святковою атмосферою, щоб знову владно нагадати про себе. Страждання дони Флор стали нестерпні, вона не могла більше приховувати їх і мучитися на самоті. Втомлена від усього цього і розгублена, не спроможна була більше приховувати своєї гризоти. Вона втомилась… і не здатна вже дати собі раду, в усьому зізналася доні Нормі.

Дона Норма запевнила її, що заміжжя не забариться, варто лише їй цього захотіти і зняти з себе маску холодної байдужості та неприступності. Вони перепитали дону Жізу її думку щодо слушності припущень дони Норми, однак американка мало переймалася проблемами шлюбу, вона взагалі вважала зайвим цей безглуздий і дещо антигуманний інститут; навіть попри те, що читала князя Кропоткіна, так і не змогла осягнути різниці між анархізмом і психоаналізом. У шлюбі чи поза ним, вважала американка, дону Флор усе одно мучитиме комплекс провини, що вона його зможе позбутися, тільки переступивши через усі табу. І байдуже, які це будуть стосунки — вільні з плотськими втіхами, дружба, любовна пригода чи ніжний роман, — головне, щоб це сталося якнайшвидше. Але поради дони Жізи допомогли б, якби дона Флор була не такою скромною, а навпаки — легковажною вдовою.

А от слова дони Норми надихали: вона готова була побитись об заклад, що коли дона Флор перестане ненавидіти всіх на світі й знову почне щиро всміхатися, то менш як за півроку на її пальці красуватиметься обручка або ж вона принаймні буде заручена.

Дона Жіза вважала цю суперечкою несуттєвою, адже вона дотримувалась іншої думки: навіщо доні Флор так рано надягати шлюбне ярмо? Навіщо їй це, якщо навколо стільки вільних чоловіків? Та й навіть якби вона побилася об заклад із доною Нормою, то все одно програла б, адже життєва мудрість майже завжди перемагає книжкову.

Чи тому, що серце дони Флор поступово скресло і не була вона вже така холодна з чоловіками, знову всміхалася й розмовляла то з одним, то з іншим, тримаючи водночас достатню дистанцію; чи то за випадковим збігом обставин (що ймовірніше), втім, уже через місяць після розмови з доною Нормою і доною Жізою доктор Теодоро Мадурейра, співвласник аптеки на розі вулиці Кабеса, показав свою відверту зацікавленість і найчесніші наміри. Вдоволена дона Динора з виглядом переможниці зажадала визнання:

— Не дурно ж я ще кілька місяців тому побачила його в кришталевій кулі: солідний і достойний сеньйор, чудово забезпечений доктор наук. Хіба ж я не правду сказала? З вас могорич, доно Флор!

— Чудова кандидатура, як же їй пощастило! — раділи за неї подруги і кумасі.

11

НІХТО НЕ ЗНАЄ, КОЛИ САМЕ У ФАРМАЦЕВТА ВИНИКЛО ПОЧУТТЯ ДО ДОНИ ФЛОР; важко назвати точний день і час, коли зароджується кохання, до того ж у зрілого, поважного чоловіка; найсильніше, найнезбагненніше в його житті почуття; кохання не питає, коли йому прийти, не звіряється ні з годинником, ані з календарем. Невдовзі після відвертої розмови дони Флор із подругою до неї підійшов доктор Теодоро і, сором’язливо всміхаючись, зізнався, що давно, ще до Гульвісиної смерті, почав задивлятися на неї. З рецептурної кімнатки в глибині аптеки він захоплено спостерігав, як вона перетинає площу або йде Кабесою. «Якщо я все-таки наважуся, то візьму собі за дружину лише таку жінку: красиву і достойну», — розмірковував він, стоячи серед пробірок і шкаликів з ліками. Звісно ж, це було чисте і платонічне почуття, адже фармацевт не належав до тих, хто здатен безтямно закохатися у заміжню жінку й, уявляючи її, хтиво пожирати жадібним поглядом, або (як влучно і витончено зауважив сам аптекар, маючи хист ошляхетнити найбрутальніші слова) «гріховним поглядом жадань».

Найперша захоплення фармацевта помітила дона Еміна, яку, втім, мало обходила чужа доля: вона не любила всюди пхати свого носа і намагалася просто бути в курсі подій, щоб при нагоді підтримати розмову. Та порівняно з іншими сусідками дона Еміна не була аж така всюдисуща і допитлива.

Це сталося на початку квітня, коли головні вулиці та площі запруджують студенти, святкуючи початок навчального року. У довгій процесії, під егідою старшокурсників, ішли новачки. Вони були поголені налисо, загорнуті в простирадла і зв’язані один із одним мотузкою, наче середньовічні раби, а в руках несли плакати, що висміювали уряд, високі тарифи та неспроможних політиків.

Прямуючи від будівлі медичного факультету на Террейро де Жезус, процесія перетнула всеньке місто і посунула до Барри, зупиняючись час до