Читати книгу - "Виправний день"

Їхня ватра палала, створюючи тріскуче коло оранжевого світла. У Шарм з братом закінчилися бензин і дорога фактично одночасно. Зрештою вони пішли голою природою, доки сутінки не змусили їх розбити табір. Вона прихопила з собою все: намети, кремінь, сухпайки, фільтр для води, спальні мішки і туалетний папір.

Поки сиділи, заглядаючи у полум’я, Ґевін сказав:

— Мама тебе вб’є.

Шарм із сумом заперечила:

— Тебе вона вже вбила, — не пояснила свої слова, але було й не потрібно.

Підсмажуючи сардельки на палицях, вони роздумували про те, як їхні батьки їдуть на велосипедах у якесь широке сільськогосподарське володіння. Там вони підпишуться на роботу саме вчасно для пізнього врожаю хмелю. Якийсь вождь забезпечить їх усім необхідним, аж доки настане час молотити озиму пшеницю. У них буде гарне зимове сонцестояння з великими ковтками медовухи і шматками «різдвяного поліна»[219] навколо вогню із засохлого конячого гною.

Пантери чи, може, леопарди гарчали неподалік, а брат із сестрою сміялися, щоб придушити страх.

На краю їхньої невеликої галявини тріснула гілка. Шарм вийняла одну гілляку з вогню і приготувалася вдарити хижака.

У мерехтливе світло забрів знебарвлений ґремлін. Створіння було згорблене й зіщулене, сплутане волосся лежало нерівною масою навколо його зморщеного обличчя. Синя шкіра майже ідеально пасувала до чорнильної ночі навколо. Назирці за ним з’явився високий привабливий молодик зі сліпуче-яскравою діамантовою сережкою. Пітбуль із чорно-білим забарвленням завершував картину. Собака побіг обнюхувати туристів.

Ґевін пробурмотів:

— Джамал.

Шарм сказала:

— Мій!

Чоловік підняв руку.

— Привіт!

Ґевін і Шарм в унісон відповіли:

— Привіт.

Шарм помахала палаючою гілкою на знак неоковирного привітання.

Джамал показав на кульгавого розмальованого біса і сказав:

— Це Барнабас.

Шарм штурхнула брата ліктем і сказала:

— Твій!

Тривожна істота підняла кігтисту руку й озвалася:

— Узагалі-то, я міс Жозефіна.

До того як хтось устиг порушити незручну тишу, зламалася ще одна гілка. Щось невидиме пробиралося крізь сухе листя.

Невелика група людей відсахнулася від цього нового звуку. Зі шваркотливими сардельками та обпаленими маршмеллоу на палицях, вони приготувалися захищатись від зграї голодних вовків. Натомість з лісу вийшов якийсь хлопець.

— Привіт, — озвався він, — це ще Гомія?

Штурхнувши сестру, Ґевін сказав:

— Мій, — він запитав: — Ти гей?

Хлопець похитав головою.

— Я Фелікс.

Шарм глибоко зітхнула:

— Це прикордонні землі.

Фелікс додав:

— Це ж як закінчення «451 градуса за Фаренгейтом», хіба ні?

Збиралася невелика вечірка. Фелікс приніс «Доритос» зі смаком «Маунтин Дью». Джамал і схожа на ельфа істота поділилися зі всіма м’ятним джулепом. Ніхто не запитував, чому той чи та забрели в це нікуди. Разом їхні голоси відганяли вовків.

Тріснула ще одна гілка. Жіночий голос запитав:

— Шарм?

Шарм озвалася у відповідь:

— Шаста?

Молоді чоловік з жінкою вийшли з тіні. Разом кинули:

— Привіт.

І група навколо багаття відповіла їм:

— Привіт.

Шаста познайомила всіх із Ніком, і вони теж присіли біля вогню, але шелест листя, тріск гілок і писк нічних птахів ознаменовували нові появи в темряві.

Люди запитують, як це закінчилося.

Волтер був добромисним тупаком, ось як це закінчилося. Він був хорошим скаутом, що є в кожній компанії. Церковним служкою, вчительським підлизою, який зайшов у Південносхідне відділення поліції, роззирнувся та прошепотів щось, прикриваючи долонею рот. Уже давно темна година, століття тому як опівнічна година, коли всередину зайшов Волтер Бейнс із насунутим капюшоном, опущеною головою і, уявіть собі, у сонцезахисних окулярах.

— Я можу поговорити з кимось із старших? — сказав черговому: — Я хочу повідомити про злочин, який скоро станеться.

А черговий, містер Черговий йому:

— Маєте якісь документи?

Черговий відфутболив його детективу, який провів Волтера в підвал, де вже було надто пізно.

Приглушений голос, звідкилясь, звідки Волтерові не чути, сказав: «Єдина риса, яка насправді нас об’єднує, це бажання об’єднуватися».

Порившись у кишені, він витягнув Шастину вушну затичку і нюхнув її, вдихнув солодкість її сірки й мозку. Вдихаючи із заплющеними очима, він стояв просто перед ним.

Доказ, що навіть письменник може загинути смертю героя.

То, то був кінець Колишніх часів, початок кінця.

Двадцять п’ять тисяч білих голубів випустили без затримок. Небо благословило їх ідеальною погодою, і п’ятдесят тисяч оперених крил здійняли їх у небо. На мить збилися вони в білу хмару на висоті, тоді повернулися в бік села, поки внизу орда радісна шикувалася на парад.

Голод і злочинність покинули Портленд, тож він знову став безпечним для проживання. Як наслідок, тріумфально маршували легіони Чарлі в зарослий покинутий мегаполіс. Кошлаті ломові коні в упряжах тягли важкі бойові колісниці. Ядерними снарядами катапульти зарядили. Оснастили кінці таранів стінобитних плутонієм збагаченим. Безкінечні загони лучників носили сагайдаки, повні наконечників із Сі-4[220]. За ними маршували шеренги лансьєрів, з чиїх списів сибірка стікала. І з появою кожного дирижабля, наповненого гірчичним газом, радісно кричала юрба. Так само прохід кожної гармати і облогової вежі вітали вони оваціями оглушливими.

Найбільше серед глядачів у очі кидалися домашні та польові жони Меригілу. Бо кожна з цих жінок стояла клишоного, з випнутою дитиною в животі. І значна частина вже відчувала початок болів пологових, бо Чарлі був бджілкою-трудівницею серед солодких квіток, запилюючи одразу декількох щодня, і витягували вони шиї нині та ставали навшпиньки, щоб побачити, як він проходитиме повз них, може, привернути погляд його.

І стояла серед натовпу ще старша жінка, чий дітородний вік минув давно. Біднячка, вбрана в дрантя, що ледве могла вона пригадати час, коли працювала над клавішами такої магічної штуки, як термінал вводу даних. Довгі сиві локони її були закручені на голові. Руки її були роз’ятреними червоними долонями пралі. Колись давно їй зламали ніс, і він загоївся загнутим на щоку. Коліна її боліли, та все одно вдивлялася в ряди марширувальників вона.

Повітря дихало трояндовими пелюстками, конфетті й гучномовцями, що ревіли голосом Талбота, який повторював: «Білія воює з Гомією! Білія завжди воювала з Гомією!»

Повітря тремтіло від слів: «Чоловікам потрібна структура для спільності!»

Поки праля примружувалася, вивчаючи обличчя перехожих, інша жінка пізнього середнього віку і вроди підійшла й стала біля ліктя її шорсткого. Ця нова карга запитала першу:

— Пам’ятаєш мене?

Праля зміряла її поглядом і продовжила пожирати очима парад.

— Ні, — м’яко відповіла вона.

Нова жінка не вгавала:

— Не завше такою була я на подобу, — говорячи визначеною біломовою, вона сказала: — У Колишні часи була я цілителькою. Жалібницею.