Читати книгу - "Гра янгола"

– Я можу залишити її в себе?

Сальвадор завагався.

– Думаю, що так. Але збережіть її.

– Обіцяю повернути її вам.

– Пообіцяйте ліпше пильнувати, і мені тоді буде спокійніше. І якщо, попри всі заходи обережності, ви все ж таки потрапите в халепу, зателефонуйте мені.

Він подав мені руку, і я потиснув її.

– Обіцяю.

30

Сонце вже заходило, коли я покинув Рікардо Сальвадора на його холодній асотеї й повернувся на майдан Реаль, омитий запилюженим світлом, яке забарвило в червоний колір силуети перехожих. Я вийшов із будинку, і ноги самі понесли мене до того єдиного місця в усьому місті, де мені завжди були раді й де я почувався в цілковитій безпеці. Коли я дійшов до вулиці Святої Анни, книгарню «Семпере та син» вже збиралися зачиняти. Сутінки розповзалися містом, а в небі утворилася розколина, забарвлена в синій і пурпуровий кольори. Я зупинився перед вітриною й побачив, що Семпере-син проводить до дверей покупця, який уже попрощався. Побачивши мене, Семпере-молодший усміхнувся й привітався з тією своєю сором’язливістю, що була не чим іншим, як бездоганною делікатністю.

– А я саме про вас думав, Мартін. Усе гаразд?

– Ліпше й бути не може.

– Це видно з виразу вашого обличчя. Заходьте, приготуємо каву.

Він відчинив двері крамниці й пропустив мене вперед. Я увійшов до книгарні й вдихнув ті пахощі паперу та магії, які в незбагненний спосіб досі тут витали, як і в далекі дні мого дитинства. Семпере-син знаком показав, щоб я пішов за ним до задньої кімнати, де він заходився готувати каву.

– А де ваш батько? З ним усе гаразд? Він здався мені дещо кволим, коли я приходив до вас минулого разу.

Семпере-молодший кивнув головою так, ніби був радий, що я поставив йому це запитання. Я зрозумів, що йому не було з ким обговорити цю тему.

– Здоров’я в нього вже не те, яким було колись, це правда. Лікар остерігає його, щоб він берігся, пам’ятаючи про свою грудну жабу, але він працює більше, аніж будь-коли. Іноді мені доводиться сваритися з ним, але він, схоже, думає, що коли залишить книгарню в моїх руках, то все відразу розвалиться. Сьогодні вранці, підвівшись із постелі, я сказав йому, щоб він залишався в ліжку й не спускався до крамниці протягом усього дня. Але чи повірите, що вже через три хвилини я зустрів його в їдальні, де він узував черевики?

– Він чоловік упертий, – промовив я.

– Він упертий, як мул, – відповів мені Семпере-син. – На щастя, ми маємо тепер помічницю, бо інакше б…

Я зобразив на своєму обличчі вираз радісного здивування, невимушений і цілком природний.

– Я говорю про дівчину, – сказав Семпере-син. – Про Ізабеллу, вашу помічницю. Тому я й думав про вас. Сподіваюся, ви не проти, щоб вона по кілька годин на день працювала тут. Справи в нас такі, що ми можемо тільки бути вдячні їй за допомогу, але якщо вам це незручно…

Я ледве стримався від усмішки – з такою старанністю він проказав ім’я Ізабелли, намагаючись чітко вимовити обидва «л».

– Гаразд, я не проти, якщо це буде щось тимчасове. Мушу вам сказати, що Ізабелла – чудова дівчина. Розумна й працьовита, – сказав я. – Їй можна повністю довіряти. Ми з нею досконало порозумілися.

– Але вона каже, що ви деспот.

– Вона справді так каже?

– Вона навіть має для вас окреме ім’я – містер Гайд.

– От капосне дівчисько. Не звертайте уваги. Ви ж знаєте, які ці жінки.

– Авжеж, знаю, – сказав Семпере-молодший тоном, який не залишав сумніву в тому, що він справді багато про що знає, але про жінок – анічогісінько.

– Ізабелла говорить вам так про мене, але ви не думайте, що вона нічого не каже мені про вас, – наважився закинути вудочку я.

Я побачив, як щось змінилося в його обличчі. Я дозволив, щоб мої слова, наче краплі кислоти, проникли крізь його обладунок. Він подав мені каву зі стурбованою усмішкою й підхопив тему розмови з такою вправністю, яка здалася б незграбною навіть у контексті найпримітивнішої з оперет.

– Що ж вона могла сказати вам про мене? – спитав він таким тоном, ніби це анітрохи його не цікавило.

Я залишив його на кілька секунд у стані непевності.

– А ви справді хочете це знати? – запитав я недбало, ховаючи усмішку за філіжанкою.

Семпере-син знизав плечима.

– Вона каже, що ви чоловік добрий і великодушний, що люди не розуміють вас, бо ви трохи сором’язливий і не заходите далі, – тут я цитую її буквально, – аніж галантний кавалер із кінофільмів і глибоко порядний чоловік.

Семпере-молодший проковтнув слину й подивився на мене з подивом.

– Я не стану брехати вам, друже Семпере. Я дуже радий, що ви самі порушили цю тему, бо вже давно хотів обговорити це з вами, та не знав як.

– Обговорити що?

Я стишив голос і подивився йому прямо у вічі.

– Між нами кажучи, Ізабеллі подобається тут працювати, бо вона від вас у захваті, і боюся навіть, що вона таємно у вас закохана.

Семпере дивився на мене таким поглядом, ніби його ось-ось ударить правець.

– Але це кохання цілком чисте. Ви це відчуваєте? Духовне. Вона закохана у вас, як героїня Діккенса, щоб вам було більш зрозуміло. Але й без грайливості, без дитячих витівок. Ізабелла, хоч і юна, але вже цілком сформована як жінка. Та ви й самі, я певен, помітили…

– Лише тепер, коли ви про це сказали.

– І я говорю не тільки, якщо ви дозволите мені таку вільність, про її надзвичайно привабливі форми, а й про те поєднання доброти та внутрішньої краси, яке вона в собі носить і яке чекає лише слушної нагоди, щоб вийти назовні й зробити якогось везунчика найщасливішим чоловіком у світі.

Семпере не знав куди подітися.

– А крім того, у неї стільки прихованих талантів. Вона знає мови. Грає на фортепіано, наче янгол. Розуміється на числах ліпше за якого-небудь Ісаака Ньютона. А які страви вона готує! Подивіться на мене. Я погладшав на кілька кілограмів, відтоді як вона стала працювати на мене. Таких делікатесів ви не знайдете в жодному ресторані… І не кажіть мені, що ви нічого про це не знали.

– Вона нічого не казала про те, що