Читати книгу - "Битва королів"

Коли вона випірнула з-за дерев позаду Ломі й Пиріжка, хлопці мало не наклали в штани.

— Тихо,— звеліла вона їм, обіймаючи Ласку, яка підбігла до неї.

Пиріжок витріщився на неї розширеними очима.

— Ми думали, ви нас кинули,— сказав він. У руці він тримав короткий меч — той, якого Йорен забрав у золотого плаща.— Я думав, це вовк підкрадається.

— Де Бугай? — запитав Ломі.

— Його піймали,— прошепотіла Арія.— Треба його визволити. Пиріжок, допоможеш. Підкрадємося, повбиваємо вартових, а тоді я відчиню двері.

Пиріжок з Ломі обмінялися поглядами.

— Скільки їх?

— Я не порахувала,— зізналася Арія.— Щонайменше двадцять, але біля дверей тільки двоє.

Пиріжок скривився, наче от-от розплачеться.

— Як можна битися з двадцятьма?

— Тобі доведеться битися лише з одним. Другого я беру на себе, а тоді ми звільнимо Гендрі й утечемо.

— Треба здатися,— сказав Ломі.— Піти і здатися.

Арія вперто похитала головою.

— Тоді лиши його, Арі,— змолився Ломі.— Про нас вони не знають. Якщо ми сховаємося, вони собі підуть, ти ж знаєш, що підуть. Ми ж не винні, що Гендрі зловився.

— Дурний ти, Ломі,— сердито кинула Арія.— Якщо не звільнимо Гендрі, ти помреш. Хто тебе нестиме?

— Ви з Пиріжком.

— Весь час, без переміни? Ми не зможемо. Це Гендрі був дужий. І взагалі, мені байдуже, що ти тут кажеш, а я повертаюся по нього,— вона перевела погляд на Пиріжка.— Ти зі мною?

Пиріжок зиркнув на Ломі, на Арію, знов на Ломі.

— З тобою,— неохоче мовив він.

— Ломі, тримай Ласку.

Ухопивши малу за руку, він підтягнув її до себе.

— А що як вовки наскочать?

— Здавайся,— підказала Арія.

Ввижалося, години минули, поки вони знайшли дорогу назад у селище. Пиріжок раз у раз спотикався в темряві та збивався зі шляху, тож Арії доводилося чекати або повертатися по нього. Нарешті вона взяла його за руку й повела між дерев.

— Тихо будь і йди за мною.

Коли вдалині показалися перші слабкі відблиски багать у селищі, вона мовила:

— З того боку повісельники на шибениці, але їх нема чого боятися; пам’ятай: страх ранить глибше за меч. Треба йти зовсім повільно й тихо.

Пиріжок кивнув.

Вона першою пірнула в ожиновий кущ і, низько пригнувшись, чекала на Пиріжка з того боку. Нарешті з куща винирнув і він, блідий і засапаний, з довгими кривавими подряпинами на щоках і руках. Він щось почав белькотіти, але Арія приклала палець до вуст. Навкарачках вони поповзли уздовж шибениці — попід мертвяками, що гойдалися вгорі. Пиріжок жодного разу не глянув угору й не зронив ні звуку.

Аж поки на спину йому не сіла ворона й він глухо не зойкнув.

— Хто там? — зненацька гаркнув з темряви голос.

Пиріжок підскочив на ноги.

— Здаюся!

Він відкинув убік свій меч, і десятки ворон, каркаючи й нарікаючи, злетіли над трупами. Ухопивши його за ногу, Арія спробувала потягнути його вниз, але він, викрутившись, рвонув уперед, розмахуючи руками.

— Я здаюся, здаюся!

Арія підстрибнула й витягнула Голку, та на той час її зусібіч оточили вояки. Арія махнула мечем на найближчого з них, але він відбив удар рукою в кольчужній рукавиці; хтось інший пхнув дівчинку, збиваючи на землю, а третій висмикнув з її руки меча. Вона спробувала кусатися, але зуби клацнули об холодну і брудну кольчугу.

— Ого, яке люте! — засміявся вояк. Удар його кольчужної рукавиці мало не відірвав Арії голову.

Побита Арія лежала на землі, а чоловіки перемовлялися понад нею, проте вона, здається, не розуміла ні слова. У вухах дзвеніло. Коли вона спробувала відповзти, під нею гойднулася земля. «Вони забрали Голку». Сором дошкуляв гірше за біль, а біль був дошкульний. Це Джон подарував їй меча. А Сиріо навчив ним користуватися.

Нарешті хтось схопив її за барки та рвучко поставив навколішки. Пиріжок теж стояв навколішках перед здорованем, вищого за якого Арія в житті не бачила,— це було чудовисько з казок старої Нан. Арія навіть не помітила, звідки з’явився велет. На грудях його вицвілого жовтого сюрко бігло троє псів, а обличчя він мав таке тверде, наче вирізьблене з каменю. Зненацька Арія згадала, де вже бачила цих собак. Уночі на турнірі на Королівському Причалі лицарі вивішували біля шатер свої прапори. «А це герб Гончакового брата,— поділилася з нею Санса, коли вони проходили повз чорних псів на жовтому полі.— Той навіть вищий за Годора, ось побачиш. Його прозивають Гора-на-коні».

Арія звісила голову, майже не усвідомлюючи того, що відбувається довкола. Пиріжок раз по раз кричав, що здається. Гора-на-коні мовив:

— Проведеш нас до решти,— і рушив уперед. І вже за мить Арія шкутильгала повз мерців на шибениці, а Пиріжок запевняв своїх полонителів, що напече їм пирогів і соложеників, якщо його не битимуть. З ними пішло четверо вояків: один зі смолоскипом, другий з довгим мечем і ще двоє зі списами.

Ломі знайшли там, де й лишили: під дубом.

— Здаюся,— миттю зарепетував він, побачивши їх. Відкинувши списа, він підніс над головою руки, зелені від давньої фарби.— Здаюся! Будь ласка!

Чоловік зі смолоскипом пошукав під деревами.

— Ти останній? Пекарчук казав, була ще мала.

— Вона втекла, коли почула ваші кроки,— сказав Ломі.— Ви дуже шуміли.

«Тікай, Ласко,— подумала Арія,— тікай щодуху, тікай і ховайся і не повертайся».

— Кажіть, де ховається клятий вилупок Дондаріон, і ми вас нагодуємо гарячою смажениною.

— Хто? — тупо перепитав Ломі.

— Казав я вам, вони знають не більше за тих хвойд у селищі. Тільки час марнуємо.

Один зі списників підійшов до Ломі.

— Щось із ногою, хлопче?

— Я поранився.

— Ходити можеш? — стурбовано запитав вояк.

— Ні,— озвався Ломі,— вам доведеться мене нести.

— Думаєш?

Вояк недбало підняв списа й застромив гостряка хлопцеві в ніжну шию. Ломі не встиг навіть ще раз здатися. Він тільки сіпнувся, і все. Коли вояк висмикнув списа, темна кров бризнула фонтаном.

— Нести його, ви чули? — буркнув він, гигикнувши.

Тиріон

Його попередили: вдягайся тепло. Тиріон Ланістер повірив на слові й одягнувся у важкі стьобані бриджі й вовняний камзол, а