Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Ласкаво прошу додому, — сказав Ісаак, але навіть не спробував обійняти свого сина.

— Батьку, дозволь відрекомендувати тобі мою подругу Розу. І її племінницю Меггі.

Роза підійшла ближче і усміхнулась, а дитина проворкувала щось, що могло означати вітання.

— Рада познайомитись з вами, містере Маршалл! — сказала Роза.

Ісаак не поворухнувся, лише губи його стиснулися. Норріс побачив, як Роза почервоніла. Він ніколи не відчував такої неприязні до батька, як зараз.

— Роза моя дуже хороша подруга, — сказав юнак, — і я хотів, щоб ви познайомилися.

— Вона залишиться на ніч?

— Я сподівався, що вона затримається на довше. Вони з дитиною потребують тимчасового житла. Вона може зайняти кімнату нагорі.

— Тоді потрібно приготувати ліжко.

— Я з цим упораюся, містере Маршалл, — сказала Роза, — мені не важко. Я звикла до тяжкої праці і можу робити все.

Ісаак довго дивився на дитину. Потім злегка кивнув і повернувся, щоб піти до будинку.

— Я краще піду подивлюся, чи вистачить нам їжі на вечерю.

— Мені шкода, Розо! Мені так шкода!

Вони сиділи разом у сіннику. Меггі спала поруч, а вони дивились униз, де під м’яким світлом ліхтаря їли корови.

Свині також зайшли до скотарні й рохкали, сперечалися через краще спальне місце на купі соломи.

Цього вечора Норріс почувався краще тут, серед шуму тварин, ніж у компанії того мовчазного чоловіка у тихому домі. Ісаак промовив лише кілька слів за всю святкову вечерю, яка складалася з шинки, вареної картоплі та ріпи. Поставив кілька питань про навчання Норріса і, здавалося, зовсім не цікавився відповідями. Він цікавився самою лише фермою, і коли щось казав, то це стосувалося паркана, який вимагав лагодження, поганої якості цьогорічного сіна та лінощів помічника, що він його нещодавно найняв. Роза сиділа навпроти Ісаака, але з тим же успіхом могла б бути невидимою — він майже не дивився на неї, лише щоб передати їжу.

А вона була достатньо розумною, щоб теж нічого не казати.

— Він завжди був таким, — сказав Норріс, дивлячись униз, де свині борсалися у соломі, — мені не варто було очікувати чогось іншого. Я не мав тебе у це вплутувати.

— Я рада, що приїхала.

— Цей вечір, певно, був важким випробовуванням для тебе.

— Мені шкода лише тебе, — на її обличчя впало світло ліхтаря, й у сутінках скотарні Норріс не бачив її залатаної сукні чи поношеної хустки. Він бачив лише обличчя, що уважно на нього дивилося. — Ти зростав у невеселому місці, — промовила вона, — воно не створене для дітей.

— Воно не завжди було таким. Я не хочу, щоб ти думала про моє дитинство як про щось похмуре. І тут були гарні часи.

— Коли все змінилося? Після того, як пішла твоя мати?

— Після того все стало інакшим.

— Як так могло статися? Це жахлива річ — бути покинутим. Дуже погано, коли хтось, кого ти любиш, помирає. Але коли він свідомо обирає покинути тебе... — вона зупинилася. Тяжко зітхнула і подивилась на пір’я внизу. — Мені завжди подобався запах скотарні. Усього цього: тварин, сіна. І навіть сморід. Це добрий, чесний запах — ось він який.

Вона поглянула у пітьму, де свині нарешті припинили борсатися і лягли, збившись на ніч до купи, й лише тихо похрюкували.

— Хто покинув тебе, Розо? — спитав Норріс.

— Ніхто.

— Ти розповідала про людей, які тебе покидали.

— Я це зробила, — сказала дівчина і ковтнула, — я покинула. Яка я була дурна! Після того як Аурнія від’їхала до Америки, я поїхала за нею. Бо не могла дочекатися, щоб стати дорослою. Я жадала побачити світ, — вона з сумом зітхнула і продовжила зі сльозами в голосі. — Гадаю, що я розбила своїй матері серце.

Йому не потрібно було запитувати. Він знав, просто зі скорботного зниження її голосу, що її матері більше не було серед живих.

Вона сіла прямо і твердо сказала:

— Я нікого більше не покину. Ніколи.

Він потягнувся, щоб узяти її за руку. Таку близьку йому тепер. Було відчуття, наче вони завжди трималися за руки, завжди ділилися секретами в сутінках цієї скотарні.

— Я розумію, чому твій батько такий злий, — сказала Роза, — він має на це право.

Набагато пізніше, коли Роза та Меггі пішли спати, Норріс та Ісаак сиділи разом за столом у кухні. Між ними горіла лампа. Хоча Норріс відпив лише трохи з глечика яблучного бренді, а його батько пив його весь вечір. Юнак ніколи раніше не бачив, щоб той стільки пив. Ісаак налив собі ще келих, його рука непевно тримала глечик.

— То хто вона тобі? — спитав батько, дивлячись затуманеним поглядом через обідок свого келиха.

— Я вже казав тобі, вона моя подруга.

— Дівчина? Ти що, голубий? Не можеш знайти собі нормальних друзів, як усі чоловіки?

— Що ти проти неї маєш? Те, що вона дівчина? Те, що вона ірландка?

— Вона вагітна?

Норріс витріщився на батька, не вірячи своїм вухам. Це бренді говорить за нього. Він не може так думати.

— Ха! Тобі невідомо навіть це, — сказав Ісаак.

— Ти не маєш права так про неї говорити. Ти її навіть не знаєш.

— Як добре ти її знаєш?

— Я не торкався її, якщо ти питаєш про це.

— Це не означає, що її не торкнувся хтось інший. І приїхала вона вже з дитиною. Береш її і береш на себе відповідальність іншого чоловіка.

— Я сподівався, що ти будеш їй радий. Сподівався, що ти приймеш,