Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь 📚 - Українською

Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі" автора Микола Васильович Гоголь. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 86 87 88 ... 130
Перейти на сторінку:
— і тихо меркла кругом околиця, і відгук співу, пролунавши далеко за річкою, вертався сумовитий назад, — не знав він і сам тоді, що з ним діялося. Уві сні і наяву, вранці і смерком, все ввижалося йому потім, що в обох руках його білі руки, і ходить він у танку.

Коням Чичикова також сподобалось нове житло. І корінний, і Засідатель, і навіть чубарий визнали перебування у Тентетникова зовсім не нудним, овес чудовим, а впорядкування конюшень надзвичайно зручним: у кожного стійло, хоч і відгороджене, але через перегородки можна було бачити й інших коней — так що, коли б котромусь із них, навіть найдальшому, закортіло по-дурному раптом заіржати, можна було йому відповісти тим же і відразу ж.

Словом, усі обжились, як дома. Що ж до тієї потреби, заради якої Павло Іванович, об’їжджав простору Росію, — тобто щодо мертвих душ, то з цим предметом він зробився дуже обережний і делікатний, коли б навіть довелося мати справу з дурнями заплішеними. Але Тентетников, як би там не було, читає книги, філософствує, старається з’ясувати собі всякі причини всього — навіщо й чому? «Ні, краще пошукати, чи не можна з іншого кінця». Так думав він. Базікаючи часто з дворовими людьми, він, між іншим, довідався від них, що пан їздив колись досить частенько до сусіди-генерала, що в генерала панночка, що пан був до панночки, та й панночка теж до пана… але потім раптом чогось не помирились і розійшлись. Він помітив і сам, що Андрій Іванович олівцем і пером усе малював якісь голівки, одна на одну схожі.

Одного разу, по обіді, обертаючи за звичкою пальцем срібну табакерку навколо її осі, сказав він так:

— У вас усе є, Андрію Івановичу, одного тільки бракує.

— Чого? — спитав той, випускаючи кучерявий дим.

— Подруги життя, — сказав Чичиков.

Нічого не сказав Андрій Іванович. На тому розмова й кінчилася.

Чичиков не збентежився, вибрав інший час, уже перед вечерею, і, розмовляючи про те, про се, сказав раптом:

— А справді, Андрію Івановичу, вам би дуже не завадило одружитися.

Хоч би слово сказав на це Тентетников, наче й сама розмова про це була йому неприємна.

Чичиков не збентежився. Втретє вибрав він час, уже після вечері, і сказав так:

— А все-таки, як не поверну я обставини ваші, бачу, що треба вам одружитися: впадете в іпохондрію.

Чи слова Чичикова були на цей раз такі переконливі, чи стан душі в цей день у нього був особливо схильний до одвертості — він зітхнув, сказав, пустивши вгору дим з люльки:

— На все треба родитися щасливим, Павле Івановичу, — і розказав усе, як було, всю історію знайомства з генералом і розриву.

Коли почув Чичиков від слова до слова всю справу і побачив, що через одне слово ти скоїлася така історія, він сторопів. З хвилину дивився пильно в вічі Тентетникову, не знаючи, як подумати про нього: чи дурень він заплішений, чи тільки придуркуватий, і нарешті:

— Андрію Івановичу! даруйте! — сказав він, узявши його за обидві руки, — яка ж образа? що ж тут образливого в слові ти?

— В самому слові нема нічого образливого, — сказав Тентетников, — не в змісті слова, а в голосі, яким сказано його, полягає образа. Ти — це значить: «Пам’ятай, що ти погань; я приймаю тебе тому тільки, що нема нікого кращого; а приїхала якась там княжна Юзякіна — ти знай своє місце, стій коло порога». От що це значить! — Говорячи це, смирний і лагідний Андрій Іванович заблискав очима; в голосі його почулося роздратовання ображеного почуття.

— Та хоч би навіть і в цьому розумінні, що ж тут такого? — сказав Чичиков.

— Як?! Ви хочете, щоб [я] і далі бував у нього після такого вчинку?

— Та який же це вчинок? Це навіть не вчинок, — сказав холоднокровно Чичиков.

— Як не вчинок? — спитав здивований Тентетников.

— Це генеральська звичка, а не вчинок: вони всім кажуть: ти. А втім, чому цього й не дозволити заслуженій, шановній людині?..

— Це інша річ, — сказав Тентетников. — Коли б він був старий, бідняк, не гордий, не чванькуватий, не генерал, тоді я дозволив би йому говорити мені ти і прийняв би навіть шанобливо.

«Він зовсім дурень! — подумав сам собі Чичиков, — голодранцеві дозволити, а генералові не дозволити!..»

— Гаразд! — сказав він уголос, — припустімо, він вас образив, зате ви й поквиталися з ним: він вам, і ви йому. Сваритися, залишаючи особисте власне [діло], — це, вибачте… Коли вже обрано мету, треба вже йти напролом. Чого зважати на те, що людина плюється! Людина завжди плюється: вона вже так створена. Та ви й не знайдете тепер в усьому світі такого, який не плювався б.

«Чудний чоловік цей Чичиков!» — думав сам собі з подивом Тентетников, зовсім спантеличений такими словами.

«Який, одначе, дивак цей Тентетников!» — думав тим часом Чичиков.

— Андрію Івановичу! Я говоритиму з вами, як брат з братом. Ви людина недосвідчена — дозвольте мені влаштувати цю справу. Я поїду до його превосходительства і поясню, що трапилося це з вашого боку через непорозуміння, через молодість і незнання людей і світу.

— Падлючити перед ним я не маю наміру! — сказав, образившись, Тентетников, — та й вас не можу на це уповноважити.

— Падлючити я не здатний, — сказав, образившись, Чичиков. — Провинитися в іншому вчинку, як людина, можу, але в підлості — ніколи… Вибачте, Андрію Івановичу, за моє щире бажання, я не сподівався, щоб слова [мої] розуміли ви в такому образливому значенні.

Усе це було сказано з почуттям гідності.

— Я винен, вибачте! — сказав поквапно зворушений Тентетников, схопивши його за обидві руки. — Я не хотів вас образити. Клянуся, ваше добре співчуття для мене дороге! Але облишимо цю розмову. Не будемо більше ніколи про це говорити!

— В такому разі, я так поїду до генерала.

— Чого? — спитав Тентетников, дивлячись з подивом йому в вічі.

— Засвідчити пошану.

«Чудний чоловік цей Чичиков!» — подумав Тентетников.

«Чудний чоловік цей Тентетников!» — подумав Чичиков.

— Я завтра ж, Андрію Івановичу, коло десятої години ранку до нього й поїду. По-моєму, чим швидше засвідчити пошану людині, тим краще. Тому що бричка моя ще не набула належного стану, то дозвольте мені взяти у вас

1 ... 86 87 88 ... 130
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"