Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Розколоте небо 📚 - Українською

Читати книгу - "Розколоте небо"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розколоте небо" автора Світлана Талан. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 86 87 88 ... 98
Перейти на сторінку:
ногами намацала східці ґанку, спустилася, тримаючись за поручні. У голові паморочилося чи то від слабкості, чи від свіжого морозного повітря. Не встигла дійти до корівника, як тишу розірвав несамовитий крик Ониськи.

– Ой лишенько! Ой горе! Людоньки, що ж то коїться?! – лементувала стара.

Варя полишила цеберко, визирнула на вулицю. Із садиби Пєтухових долинав крик Ониськи, потім почулися збуджені чоловічі голоси. Щось там у них трапилося. Варя зайшла до батька. Павло Серафимович уже прокинувся і топив грубку.

– Там, у Пєтухових, щось трапилося, – сповістила Варя.

– Звідки ти взяла?

– Лементує Ониська як недорізана.

– З ранку чарку хильнула й кричить, – пробуркотів батько. – Зараз сходжу дізнаюся, чого вона розходилася.

Варя подоїла корову, змішала сіно з соломою, поклала у ясла. Сіно закінчувалося, солома – теж. Незабаром корову не стане чим годувати, а до весняної трави ще далеко.

– На тебе, Ласко, вся надія, – сказала Варя, поплескавши корову по впалому боці. Варя з сумом поглянула у відро – молока було мало, лише на дні відерця, але й то порятунок для дітей.

Вона вже встигла процідити молоко й розтопити піч, коли зайшов до хати Павло Серафимович.

– Що там у неї? – запитала Варя.

Вона поглянула на батька, і погане передчуття похолодило душу. Він був блідий, розгублений і сумний.

– Горе, Варю… Олеся…

– Що з нею?!

– Повісилася. У сараї. Ониська вранці знайшла.

Варя розплакалася. Батько обняв її за плечі, притис до грудей.

– А то не Йосип? – крізь сльози спитала вона.

– Ні. Зсередини було на гачок закрито.

– Але ж чому? Навіщо вона це зробила? – бідкалася Варя. – Така гарненька дівчина… Вона ще й на світі не пожила. Що її змусило?

– Не знаю. Нічого не знаю.

– Ользі треба сповістити.

– Я стрів її сусіда, то вже передав.

– Пішли туди.

– Трохи згодом. Ти нагодуй дітей, і підемо разом, – сказав батько.

Коли Варя зайшла до хати Пєтухових, Ольга з Іваном вже були там. На столі лежала вбрана Олеся. Худенька, тиха, гарна, спокійна, мов у ризах. Невтішно плакала Ольга, шморгав носом Йосип і кліпав почервонілими очима. Підвивала Ониська, поруч мовчки стояв Семен.

– Це ти винен? – Павло Серафимович визвірився на чоловіка Олесі.

– Та ні, – забелькотів перелякано, – я не знаю, чому вона…

– Дивись, – Павло Серафимович підніс до його носа великий кулак, – дізнаюся, що ти винен, приб’ю!

– Я ні при чому… – закліпав перелякано очима.

– Ой лишенько! Яке ж горе! – заголосила Ониська. – Ми ж її усі так любили! Така добра дівчина! Ні в кого немає такої гарної невісточки. Що ж ми тепер будемо робити? – раптом перестала голосити, сказала: – Треба ж не проґавити підводу Пантьохи!

– Не віддам свою онуку! – твердо сказав Павло Серафимович. – Я зроблю їй труну.

– І на чому ж ми її повеземо? – запитала Ониська. – До кладовища далеченько, а треба ховати ще далі, за цвинтарем, вона ж самогубця.

– Вона буде похована по-людськи, у труні, в мене на городі, поруч зі своєю бабусею, – заявив батько.

– Ой горечко! Піду пом’яну свою дорогу невісточку! – сказала Ониська.

– Йди, бо вже день надворі, а ти ще очі не залила, – сказав їй Павло Серафимович і пішов.

Василь із тестем зробили труну із старих дощок, поклали Олесю. Труну понесли вчотирьох: спереду взяли Іван із Василем, ззаду – Ольга з батьком. Вийшли з хати, за ними – брати Пєтухови, Ониська і звідкілясь примелася Ганна. Донесли до садиби Чорножукових. Павло Серафимович попросив поставити труну на лавку біля двору.

– Далі вам, – подивився на Пєтухових, – зась!

– Чому? – вирячив очі Йосип. – То моя дружина!

– А то мій город. Тобі нема чого там робити, – сказав він спокійно, але твердо. – З мене досить, що ти його й так весь списами перетикав. І тобі, шльондро, – до Ганни, – нема туди дороги. Тож можете тут попрощатися.

Чоловіки вирили могилу. Ольга довго прощалася з донькою. Вона все її цілувала і весь час просила прощення…

– Меншає нашого роду, – сказав Павло Серафимович, встановивши ще один, уже третій хрест.

Розділ 80

Залишившись наодинці з батьком, Варя розповіла йому про криївку на горищі колишньої їхньої хати.

– Навіть не знаю, чи не знайшов хто схованку, – сказала Варя. Вона зізналася, що кілька разів уночі пробиралася туди і перевіряла, чи дошки не зірвані. – Востаннє, коли я там була, дошки не були порушені.

– Ну ти даєш, доню! – усміхнувся батько. – А я все вже обшукав! Знаю, що повинні бути і срібні ложки, і наші з матір’ю золоті обручки, і мій хрестик, і чотири царські червонці, а куди їх Надя переховала – не знав.

Вночі вони разом полізли на горище і дістали все зі схованки. Переховали у хаті.

Наступного дня Павло Серафимович з Варею прибрали речі та меблі у старій хаті, щоб туди перевести Ласку. Солома закінчувалася, тож, порадившись, вирішили поступово розкривати дах корівника, висмикуючи звідти солому для корови. Варя тішилася з того, що тепер батько буде жити з ними, а не залишатися ночами на самоті із сумними думками.

– Що ж, – сказав їй Павло Серафимович, – потрібно нести наші скарби в Торгсін. Борошно закінчується, картопля – також, буряка вже немає, цукру теж.

– Треба зібратися разом і порадитися, – сказала Варя. – Ольгу потрібно спитати, може, у неї є що віднести.

Зібралися гуртом, почали думати, кому і куди краще йти. Ольга все торочила про дорогу, якою краще дістатися до міста, де в Торгсіні дають більше.

– І відпочити можна біля Данилової криниці, і йти не так далеко, – розказувала вона. – А ще потрібно взяти якийсь візочок, щоб борошно або зерно довезти. Зараз відлига, і, схоже, надовго, тож санчата не підійдуть.

– Де ж той візок узяти? – сказав Павло Серафимович. – Вигребли активісти все, що можна.

– Я завтра побалакаю з кумом, – сказав Василь. – Геннадій якось дорікав, чому, мовляв, мене не взяв з собою, коли йшов здавати хрест, у мене є золоті каблучки. До речі, у нього і візок є. Якщо погодиться, то ми можемо піти з ним удвох.

– От і добре, – погодився Павло Серафимович. – Завтра ж переговори з кумом.

Усе вже було обговорено, навіть намітили день, коли Василь із кумом вирушить у путь. Але напередодні запланованого увечері повернувся Василь і заявив, що нікуди з Геннадієм не піде.

– Що трапилося? – запитала Ольга, яка зайшла до хати слідом за Василем і почула розмову.

– Йдемо ми з кумом вулицею, – розповів Василь. – Уже дійшли до його хати, розпрощалися, і раптом у мене як скрутить живіт! Так підперло, що не добіжу додому. Я прожогом біжу до нього у двір і на

1 ... 86 87 88 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розколоте небо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розколоте небо"