Читати книгу - "Розколоте небо"

– Невже? – здивувалася Варя.

– Саме так! От де стукач-перевертень! І скажіть мені, чи можна з такою людиною йти на діло?! Як йому після цього довіряти? Ні, ви як хочете, а з ним я нікуди не піду.

– Правильно! – підтримала його Ольга. – Продажна шкура, а не кум!

– Де ж тоді взяти візок? – запитала Варя.

– Я приладнаю два старих колеса з воза до саней, – сказав Павло Серафимович. – Але що ти тепер скажеш Генці?

– Скажи, що поки не підеш, що передумав, – порадила Ольга. – Потрібно відсидітися днів зо два-три, тільки щоб він нічого не знав. Тільки не забудьте за мене, – попросила вона. – Хочу свій золотий хрестик обміняти. Більше у мене нічого немає.

– Одному йти небезпечно, – зауважив Павло Серафимович.

– Якщо ви натякаєте на себе, то це виключено! – категорично заявив Василь. – Ви повинні залишитися вдома, щоб подбати про Варю і дітей.

– Це правильно, – погодилася Ольга.

Розділ 81

Уранці Ольга занесла свій золотий натільний хрестик.

– Подарунок мами, – сказала вона. Жінка поцілувала розп’яття, віддала Василю. – Швидше повертайся, – сказала йому, – бо всі троє моїх хлопців почали пухнути.

Усе було готове: нашвидкуруч змайстрований возик, схований на горищі, хліб уже лежав у торбинці, коштовності і срібний посуд надійно підшиті у потаємну кишеню. Залишалося дочекатися вечора, щоб поменше бачили сторонні. Варя ще раз детально описала дорогу, про яку розказувала Одарка.

– Усе зрозумів, – сказав Василь. – Основний орієнтир – криниця Данила по дорозі, що веде в Росію. Не хвилюйтеся, все буде добре.

День видався неймовірно довгим. Коли темінь огорнула притихле село, Василь сказав:

– Мені час!

Він поцілував сонних дітей, обняв Варю.

– Розумію, що від мене залежить ваше майбутнє, – сказав він, – тому намагатимуся зробити все можливе, щоб повернутися швидко і не з порожніми руками.

Чоловік потис руку Павлу Серафимовичу.

– Може, провести за село? – запитав зятя.

– Не треба.

Вийшли провести його в дальню дорогу. Василь уже пішов з двору, коли Павло Серафимович тихо спитав у Варі:

– Скажи відверто: ти повністю йому довіряєш? Ти впевнена, що він не обдурить нас і повернеться?

– Але ж… Тут його діти, – непевно відповіла донька.

– Я піду з ним! – рішуче заявив Павло Серафимович. – Василю, – позвав зятя, – зачекай, я піду з тобою!

– Тату, не треба, – попросила Варя. – У мене якесь погане передчуття.

– Тому й піду, – наполіг батько. – Ти не переймайся, за кілька днів ми вже будемо вдома. Головне, не пускай до хати сторонніх, – давав поради, – не залишай дітей самих, бережи себе.

– Ви мене лякаєте. Кажете так, ніби прощаєтеся, – її біль і розпач викотилися намистинками сліз, завмерли на блідому обличчі.

– Не забувай, що Чорножукови ніколи не кидали своїх у біді, – поквапом додав він, ніби не почувши зауваження доньки. – Тримайтеся купи з сестрою, нас так мало залишилося!

Варя, ледь стримуючи себе, щоб не розплакатися, лише кивала на знак згоди. Вона не могла бачити, як серед глибоких зморшок батька загубилася крихітка-сльоза.

– Ти, Ластівко, не сумуй, – сказав він. – Я знаю, що у твоїй беззахисності криється велика сила. У тобі тече не отруєна життям кров Чорножукових. – Павло Серафимович на мить замовк, обняв доньку, міцно притис до грудей. – Життя, доню, дуже складна штука. Іноді воно так огріє батогом, що вже починаєш думати, що його ненавидиш, але рано чи пізно біль стихає, і ти знову починаєш йому радіти, знову його любиш. Усе минеться, Ластівко, потрібно лише кохати і вірити, тоді життя віддячить взаємністю, – чоловік зітхнув і додав: – Треба бути сильною і вміти чекати.

– Я буду вас чекати, – сказала Варя, непомітно змахнувши з обличчя солоні крапельки.

– Ви там скоро? – почувся голос Василя.

– Бувай! – махнув рукою батько. Він лагідно всміхнувся Варі, і за мить темрява поглинула його постать.

Розділ 82

Чекання – страшна річ. Здається, що час застиг, саме життя зупинило свій плин. Серед сірих одноманітних буднів губилися думки. Вони то розчинялися у чеканні, яке ставало дедалі нестерпнішим, то їх лихоманило, як у пропасниці. Неможливо довгий день Варя заповнювала турботою про дітей. Вона навіть звільнила завішені вікна від товстих хусток, щоб зручніше було виглядати батька, але це не допомогло. Денне світло не розсіювало сплутаних невизначеністю думок. Вона подовгу вдивлялася у вулицю, але то був погляд у нікуди. Над селом, як і в душі, линув німий крик відчаю. На зміну дню приходила ніч, вікна знову завішувалися, але навіть так, у маленькому замкнутому просторі, не можна було сховатися від суму. Кімната ставала схожою на склеп. Варя тихо ходила по хаті, вслухаючись у самотні кроки. Вона лягала у ліжко і намагалася заснути, аби не слухати дзвінку нестерпну тишу. Варя куталася у ковдру, щоб поринути у сон і хоча б уві сні зануритися у диво. Напевно, щільна темрява не давала навіть крихітній надії просочитися у її свідомість. Варя відчувала, що більше ніколи не побачить батька. По кутках дрімала темрява, якій було байдуже до страждань самотньої жінки…

Ольга навідалася до сестри на четвертий день.

– Нема ще? – спитала.

– Як бачиш.

– Уже повинні були повернутися.

– Василь пішов не сам? – спитала здивовано.

– Ні, з батьком.

– Чому? Він мав намір іти сам.

– В останню мить батько передумав, – пояснила Варя. – Гадаю, що у нього закрався сумнів щодо Василя, або вирішив, що іти вдвох безпечніше.

– Он воно як, – протягла Ольга. – Я й не знала.

– Чому ти так довго не заходила?

– Щодня женуть на роботу, – пояснила вона. – Усім байдуже, що мої діти такі кволі, що ледь соваються по хаті.

– Справи кепські?

– Дуже. А тут ще таке сьогодні побачила! – зітхнула Ольга. – Не повіриш: моторошно стало!

– Я думала, що ми вже звикли до всього.

– Я теж так думала, – почала Ольга жвавіше. – Ось слухай. На цвинтарі копають великі рови, щоб скидати туди тіла.

– А я ще й подумала, як Пантьоха встигає копати ями, коли за день назбирує стільки померлих.

– Тю! – засміялася Ольга. – Тоді б йому довелося день й ніч лише ями копати! Вже давно бригадир дає чоловікам наряд, і ті викопують великий рів. Туди їздовий