Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Так вона жила, працювала, потішалася, часто бешкетуючи, встановлювала нову моду, і жінки відразу ж починали одягатися «так, як сама Віра Холодна», і це вважалося останнім криком моди на той час…

До 1916 року кіновиробництво в Росії досягло свого піку.

Знімати фільми стало вигідно, тому все більше й більше підприємців приходили в кінобізнес зі сторони.

Одним із таких був і Дмитро Іванович Харитонов. У 1916 році він відкрив на Лісовій вулиці в Москві власне кіноательє. Правда, спершу на нього дивилися як на потенційного самовбивцю, тобто банкрута. І все тому, що в нього не було ні режисерів, ні операторів і що найсуттєвіше – «зірок», на яких би пішла публіка. Без «зірок» фільм є, і його водночас ніби й немає – такі фільми без знаменитостей публіка не любила і не шанувала своєю увагою. А це порожні кінотеатри, де демонструються такі фільми, непродані білети в касі і як наслідок – банкрутство. Але винахідливий Харитонов знав, на що йшов. Він взяв і перекупив в інших кінофабрик тих, хто йому був потрібний, запропонувавши їм – брав рублем – такі високі гонорари, що відмовити йому ніхто не міг. Тож і не дивно, що досить швидко на Лісовій зібралася вся тодішня кіноеліта – на чолі з Вірою Холодною.

Харитонов задоволено потирав руки.

– Тепер починаємо працювати!

А втім, спершу Холодна Харитонова просто ігнорувала, але… Як тільки до Харитонова перейшли всі її партнери по фільмах, оператори і режисери, з якими вона працювала, – то й вона змушена була перейти. Та й гроші для неї тоді відігравали не останню роль: чоловік на фронті, на руках у неї дочки, сестри, а жалування у Ханжонкова було незначним. До всього ж Харитонов обіцяв більше свободи творчості, та й ательє його було розташоване в п’яти хвилинах від дому, і Віра зрештою погодилась перейти.

Головним режисером у Харитонова став Чардинін Володимир – який у Ханжонкова був другим, після Бауера, і саме в Харитонова він зможе себе повністю реалізувати як творча особистість. На відміну від Бауера, для нього головним був актор та його гра – що й треба для справжнього таланту. А тому не шкодував часу на репетиції, на спілкування з акторами, на пошук найбільш вдалого ракурсу… До Віри Холодної він був особливо уважним – ледь чи не запобігливим. А якими очима – якими очима! – він дивився на Віру! Свою любов до неї він старанно утаємничував, але про неї, його потаємну любов до «зірки», знали всі, хоч і вдавали, що, мовляв, нічого не відають… Для Віри він навіть підбирав спеціальний репертуар – із ролей, що найбільш їй підходили, і ніколи не виснажував її зйомками. Якщо вона стомлювалась, ляскав у долоні: все-все, зйомки припиняємо. Віро Василівно, відпочиньте!

І знов – і якими очима, якими очима! – на неї дивився, Вірі аж незручно було під його красномовними поглядами, але ніякого приводу для зближення вона ні йому, ні собі не дозволяла – тримала дистанцію, рівну і ввічливу.

Дмитро Харитонов та Петро Чардинін увели в російський дореволюційний кінематограф так звану «систему зірок», котра пізніше отримає поширення в американській кінематографії. Вони запропонували глядачам в одному фільмі і Полонського, і Максимова, і Холодну. Більше того, закріпили за кожним артистом постійний екранний образ. Мінялись місце дії, середовище, сюжети, але завжди у фільмах Харитонова – Чардиніна Полонський і Максимов грали в основному елегантних героїв-коханців, а Холодна виступала як жертва власних і чужих пристрастей. Завдяки цьому комерційний успіх харитонівських стрічок виявився рекордним для російської дореволюційної кінематографії.

А відтак і гонорари популярних артистів кінематографа.

Віра Холодна була єдиною кіноактрисою Росії, єдиною зіркою, яка отримувала найвищі гонорари. Їх можна було порівняти хіба що з голлівудськими: 25 тисяч царських рублів за один фільм! А це по суті був її місячний заробіток. Варто зазначити для порівняння: місячна зарплата вчителя гімназії тоді складала 30 рублів (ТРИДЦЯТЬ!!!), а кілограм м’яса коштував 25 копійок. Віра Василівна нарешті була забезпечена, як була забезпечена і її численна родина. І навіть чоловік, вражений такими гонорарами дружини, на якийсь час змирився з тим, що вона «кіно більше любить, ніж його». Що ж, іноді думав він, за такі гроші кіно можна більше любити…

Незважаючи на свій зірковий статус і найбільші в Росії гонорари, про які вже переповідали ледь чи не легенди (про саму Віру теж вже давно ходили легенди), Віра залишалася такою ж, як була до свого приходу в кіноательє. Всі, хто її знав, згадуватимуть про неї з незмінною теплотою і приязню, називатимуть «милою Вірочкою», «простесенькою Вірунькою», говоритимуть про притаманну їй скромність і невибагливість – при її заробітках! – у побуті. Слава у неї була гучна, заробітки колосальні, але вона і в кіноательє, і поза зйомками залишалася й справді все тією ж «простесенькою Вірунькою», якою й була все життя, уникала виділятися серед інших. Навіть адреса ніколи – з її вимоги, – не друкувалася в адресних довідниках. Будучи зіркою номер один російського кінематографа, вона так само скромно й тихо жила у невеликій квартирі на Ново-Басманній з чоловіком, дітьми, матір’ю, бабусею та сестрами, всіх годувала, усим забезпечувала, утримувала й саму квартиру і ніколи бодай слово «моє» не вживала, а тільки – «наше».

Навіть про свої великі гонорари, які тоді ні з ким у Росії було й порівняти, що справді були її і тільки її, зазвичай казала: «Наші заробітки. Кожен може – гроші лежать у ящичку стола, – взяти таку суму, яка йому необхідна».

«Виявляється, у мене не жінка, а – мрія всіх чоловіків, – якось вигукнув Володимир Холодний, буцімто глава тієї родини, і незрозуміло було – всерйоз він так заявив, чи злегка іронізує. – Я навіть ладен помиритися з її кінематографом, як із чимось – уявіть – путнім! Можливо, у нього й справді велике майбутнє, хоча кажуть, імператор вельми критично проти нього налаштований. А втім, що він може проти кінематографа – самого кінематографа! – вдіяти, якийсь там… імператор! Коли кінематограф сьогодні в Росії – цар і Бог! Отож, кажу, ладен з ним і помиритися, як із чимось путнім, що захопило владу над умами всієї Росії. Можливо, у нього й справді, як про те всюди кричать, велике майбутнє. Про мене, хай живе і квітне, я не проти. Та й не попреш проти такого агресора і завойовника світу. Хай царює, перетворивши всіх громадян на своїх підданих – я, кажу, не проти. Але з