Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Настав вечір.

Евсун тихо прочинила двері до кімнати Омера й крадькома зазирнула всередину. Він мирно спав, обійнявши свою улюблену іграшку. Вона з полегшенням зітхнула, поправила ковдру й провела рукою по його волоссю.

— Спи спокійно, мій любий… — пошепки сказала вона, перш ніж вийти.

Щойно вона зачинила двері, як почула за спиною тихий голос:

— Евсун.

Вона різко обернулася.

— Тихіше, він тільки заснув, — прошепотіла вона, приклавши палець до губ.

Перед нею стояв Левент, його обличчя було серйозним.

— Нам треба поговорити.

Вона кивнула і разом з ним пішла до кабінету.

⸻

У кімнаті панувала напруга. Левент мовчав, ніби підбирав слова. Евсун дивилася на нього з тривогою.

— Слухаю тебе, брате.

Левент провів рукою по обличчю, ніби намагався впоратися з емоціями.

— Евсун… стан мами погіршився.

Вона застигла.

— Що? Як?..

Левент важко зітхнув.

— Лікарі дають їй місяць…

Серце Евсун стиснулося. Її ноги раптово стали слабкими, і вона опустилася на стілець.

— Ні… — видихнула вона, але одразу ж підвелася, зібравшись із силами. — Левенте, треба щось робити! Ми не можемо ще й її втратити!

Левент опустив голову.

— Евсун… це невиліковна хвороба. Виходу немає…

Її очі наповнилися сльозами. Боліло. Боліло нестерпно.

Спочатку Емір. А тепер… мама?

Вона не могла цього допустити.

⸻

Евсун тихо зайшла до маминої кімнати.

Айше спала, її дихання було рівним, хоч і слабким. Поруч на столику стояли ліки, які вона приймала щодня.

Евсун повільно сіла на край ліжка й ніжно поцілувала маму в чоло.

— Мамо… як я буду без тебе? Що мені робити?…

Вона стиснула її руку, ніби намагаючись утримати, не дати їй піти.

— Я не дозволю тобі померти, — прошепотіла вона, хоча десь глибоко в душі розуміла, що виходу немає.

Але вірила.

Хотіла вірити.