Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Минуло два роки.

Евсун сиділа за столом у кімнаті для відвідувачів, стискаючи пальцями край дерев’яної поверхні. Її серце билося швидше, ніж зазвичай. Дихати було важко, наче повітря в приміщенні стало густішим. Вона чекала.

Двері відчинилися, і вона побачила його.

Емір зайшов до кімнати, і цього було достатньо, щоб сльози покотилися її щоками. Він не змінився — ті самі очі, той самий погляд, у якому було стільки тепла й болю водночас.

Вона піднялася зі стільця, і за мить вони вже обіймали одне одного.

— Коханий… — прошепотіла вона, втискаючись у нього, ніби боячись, що він знову зникне.

— Кохана… — відповів він, стискаючи її ще міцніше.

Евсун відступила на крок, її пальці тремтіли, коли вона провела долонею по його щоці.

— Як ти?

— Добре, — тихо відповів він. — А ти?

— Добре… тільки тебе не вистачає.

Емір глибоко зітхнув і похитав головою.

— Евсун… не починай…

Вона усміхнулася крізь сльози й злегка кивнула, намагаючись стримати емоції.

— До речі, за Омера не переживай, — сказала вона, стискаючи його руку. — Я добре піклуюся про нього.

Емір подивився на неї з вдячністю.

— Дякую тобі.

— Немає за що дякувати. Він дуже дорогий мені.

Емір усміхнувся і стиснув її пальці ще сильніше.

— Евсун, я дуже скучив.

— Я теж… — її голос здригнувся. — Мені тебе так не вистачає…

Він взяв її руку в свої долоні, вдивляючись у її очі.

— Вже зовсім скоро… я буду з вами.

Евсун завмерла, вдихаючи повітря різкіше, ніж зазвичай.

— Тебе випустять?

Емір кивнув.

— Так, Евсун. Визнали, що я невинний.

— Кого визнали винним?

Емір лише коротко подивився на неї й відповів:

— Я про це подбав. Тебе не звинуватять.

Вона не питала більше. Їй було достатньо знати, що скоро він буде поруч.

— Я дуже щаслива, Еміре… дуже. Те, що ти скоро будеш з нами… це диво.

Він провів пальцями по її щоці.

— Завжди посміхайся.

В цей момент час для них зупинився. Але реальність була невблаганною.

Час відвідувань закінчився.

Евсун повернулася в маєток, і з цього дня Омер почав називати її мамою. Вона стала для нього всім.

— Мамо! — вигукнув він, коли вона зайшла до вітальні.

Вона усміхнулася й присіла перед ним, обіймаючи малого.

— Омерчику…

— Де ти була?

— Я була в татка. І в мене для тебе гарна новина. Скоро він буде з нами.

Омер широко розплющив очі.

— Справді?

— Так, справді. А зараз ходімо поїмо.

Вона взяла його за руку, відчуваючи, як у її житті нарешті з’являється світло. Скоро все стане на свої місця.