Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Це рішення не виглядало гучним. Воно не супроводжувалося фанфарами чи великими словами. Просто — запрошення. Можливість. Дорога, яка вела у невідоме, але манила.

Я довго вагався. Перекладав листа з місця на місце. Дивився на нього вранці, в обід, увечері. Це був шанс поїхати — на навчання, у нове місто, до нових людей. Але й залишити все звичне: кімнату, подвір’я, маму.

Одного вечора я сів за стіл навпроти неї.

— Мамо, я боюсь, — сказав чесно. — А раптом я не впораюсь?

Вона посміхнулась. Як завжди — не широко, але щиро.

— А раптом впораєшся? — відповіла вона. — Рішення — це не про впевненість. Це про крок. Один. Уперед.

Я дивився на її очі. У них не було сумніву. Лише віра.

Тоді я взяв ручку. І підписав відповідь: «Так. Я готовий». У ту мить відчув, що щось завершилось. Але водночас — почалося.

Мама провела мене до дверей, як колись у перший клас. Обійняла, довго. І шепнула:

— Іди. Я вірю.

---