Читати книгу - "Будденброки"

— Мій син от-от має надійти на сніданок; може, зробите нам таку приємність, пане Перманедере, і пригоститесь чим бог послав?..

Не встигла вона докінчити, як пан Перманедер прийняв запрошення так радо, немов тільки й чекав на нього.

Прийшов консул. Не заставши нікого в малій їдальні, він так, як був, — у робочому піджаку, трохи стомлений і заморочений, — швидко подався нагору, щоб поквапити матір… Та побачивши незнайомого гостя в сукняному сурдуті, всього обчегіленого брелоками, і тірольського капелюха на фісгармонії, консул насторожився, а коли йому назвали прізвище, яке він не раз уже чув з уст пані Антонії, він швидко глянув на сестру і привітав пана Перманедера так ласкаво, як тільки міг… Він навіть не встиг сісти. Всі відразу перейшли на півповерх, де мамзель Юнгман накрила стіл, на якому вже кипів самовар — справжній самовар, подарунок пастора Тібуртіуса та його дружини.

— О, тут є чим призволитися! — мовив пан Перманедер, опускаючись на стілець і оглядаючи стіл, заставлений холодними закусками…

Розмовляючи, він час від часу з найпростодушнішою міною величав себе в першій особі множини.

— Це, щоправда, не мюнхенське пиво, пане Перманедере, але все-таки щось краще, ніж наше тутешнє вариво, — і консул налив йому темного, шумкого напою, що його сам звичайно пив на другий сніданок.

— Красно дякую, пане господарю! — відповів пан Перманедер з повним ротом, не помічаючи нажаханого погляду мамзель Юнгман. Живіт не давав йому близько присунутись до столу, і він сидів, широко розставивши ноги, звісивши коротку, гладку руку додолу. Але портер він пив так неохоче, що господиня звеліла принести пляшку червоного вина, після чого гість помітно повеселішав і знову почав розмову з пані Грюнліх. Схиливши набік круглу голову з тюленячими вусами, радісно поблискуючи щілинками очей, він з лютим і водночас задоволеним виразом слухав балаканину Тоні.

Вона елегантно чистила йому шпроти — сам він не міг з ними впоратись, бо до такої їжі не звик, — і не могла втриматися, щоб не виповісти деяких своїх життєвих спостережень…

— Господи, як шкода, пане Перманедере, що все гарне й радісне в житті так швидко минає! — мовила вона, маючи на увазі своє перебування в Мюнхені, і, відклавши на мить ножа й виделку, глибокодумно звела очі на стелю. Часом вона смішно й невдало пробувала розмовляти баварською говіркою…

Поки вони снідали, в двері хтось постукав: то учень з контори приніс телеграму. Консул прочитав її, повільно пропускаючи крізь пальці довгі кінчики вусів, і, хоч видно було, що він напружено обмірковує зміст депеші, найбезтурботнішим тоном зацитав:

— А як вам торгується, пане Перманедере?

— Гаразд, можеш іти, — відразу по цьому сказав він учневі, і той зник.

— Ох, пане господарю! — відповів пан Перманедер, незграбно обертаючи до консула товсту негнучку шию і звішуючи тепер другу руку. — Нема про що говорити, чиста тобі мука! Бачте, Мюнхен, — він вимовляв назву свого рідного міста так, що її насилу можна було втямити, — Мюнхен місто не ділове, там кожен хоче, аби добрий шмат та в затишку з’їсти… І за сніданком у нас депеш ніхто не читатиме, дідька лисого. А ви тут, на півночі, на інший копил роблені, бий його сила божа!.. Ото хрест тяжкий! Мій компаньйон, Ноппе, водно рветься в Нюрнберг, — там, каже, й біржа є, і люд беручкий… Але я з Мюнхена ні ногою… нема дурних! Ото хрест тяжкий! Звісно, конкуренція «в нас вовча… та й експорт курам на сміх… Навіть у Росії скоро почнуть свій хміль розводити… — Та раптом він навдивовижу швидко зиркнув на консула й сказав: — А взагалі нарікати не доводиться, пане господарю! Справуємось непогано! Чималий гріш виганяємо на акціонерній броварні, знаєте, де Нідерпаур директором. То було таке зачухане товариство, а ми йому дали позику, готові гроші… за чотири відсотки під заставну — хай собі розбудовуються… Ну, а тепер це підприємство хоч куди, та й ми маємо обіг, і річний прибуток… Щось призбирується! — докінчив пан Перманедер, подякував консулові за сигару й цигарку, запропоновані на вибір, але не взяв нічого, натомість, запитавши дозволу, вийняв з кишені люльку з довгим роговим цибухом і, оточений хмарою диму, завів із консулом ділову розмову, що швидко звернула на політику. Вони поговорили про стосунки Баварії з Пруссією, про кораля Макса та імператора Наполеона… Пан Перманедер час від часу прикрашав свою мову нікому не зрозумілими зворотами, а паузи без видимого зв’язку заповнював вигуками, як, наприклад: «От тобі й маєш!» або «Ото морока!».

Мамзель Юнгман з великого дива навіть забула жувати і мовчки дивилася на гостя блискучими карими очима, за своєю звичкою тримаючи сторч ножа й виделку і ледь поводячи ними. Таких елів ці кімнати ніколи ще не чули, такий дим їх ніколи ще не огортав, не бачили вони й таких добродушно-безцеремонних манер… Пані Елізабет, стурбовано запитавши про переслідування, яких, мабуть, зазнає невеличка євангелістеька громада серед суцільних папістів, замовкла і тільки приязно дослухалася до розмови, нічого не розуміючи, а Тоні начебто ставала чимраз задумливіша і неспокійніша. Зате консул веселився від щирого серця, навіть попросив у матері дозволу послати ще по одну пляшку червоного вина і палко запрошував пана Перманедера до себе на Брайтештрасе — мовляв, його дружина буде хтозна-яка рада…

Аж через добрих три години після свого приходу торговець хмелем почав збиратися: витрусив люльку, допив чарку, щось іще сказав про «тяжкий хрест» і нарешті встав.

— Маю честь, шановна пані… Зоставайтеся з богом, шані Грюнліх… Зоставайтеся з богом, пане Будденброку…

На таку мову Іда Юнгман почервоніла і аж зіщулилась.

— Добрий день, панно…

До всього, він ще й каже «добрий день» прощаючись!

Господиня перезирнулася з сином: пан Перманедер заявив, що має намір удатися до скромного заїзду над Травою, де він зупинився.

— Мюнхенська приятелька моєї дочки та її чоловік далеко, — мовила стара дама? знову підступивши до пана Перманедера, — і нам, мабуть, не скоро випаде нагода віддячити їм за гостинність. Але якби ви, любий добродію, захотіли зробити нам приємність і пожити в нас, поки будете в місті… Ми були б дуже раді…

Вона простягла йому руку, і ти ба: пан Перманедер не вагаючись прийняв її запрошення, — так само швидко й радо, як погодився лишитись на сніданок. Він поцілував обох дам у руку, до чого він явно не звик, приніс із кімнати з краєвидами свого капелюха й палицю, ще раз пообіцяв негайно прислати сюди свою валізу і, залагодивши справи, не пізніше Четвертої бути й самому тут. Консул провів