Читати книгу - "Будденброки"

— Не загнівайтесь, пане господарю, але ваша сестра, їй-бо, козир-жінка! Ну, лишайтеся з богом…

І, все ще хитаючи головою, вийшов на вулицю.

Консул відчув нездоланне бажання вернутися нагору й побачити, що поробляють дами. Іда Юнгман уже поспішала з білизною готувати гостеві кімнату.

Мати й далі сиділа коло столу, втупивши ясні очі в якусь цятку на стелі, й легенько тарабанила пальцями по скатертині. Тоні, схрестивши руки на грудях, сиділа й дивилася просто поперед себе; обличчя в неї було сповнене гідності, майже суворе. В кімнаті панувала тиша.

— Ну? — запитав Томас, зупинившись на порозі й діставши цигарку з цигарниці із зображенням тройки. Плечі в нього здригалися зі сміху.

— Приємний чоловік, — простодушно сказала мати.

— Цілком згодний!

Консул зробив швидкий, жартівливо-галантний жест у бік Тоні, немов покірно просив її висловити й свою думку. Але вона мовчала й суворо дивилась поперед себе.

— Тільки аби він, Томе, так не лаявся, — трохи стурбовано мовила мати. — Якщо я добре зрозуміла, то він зовсім не до речі згадував бога й святий хрест…

— О, це нічого, мамо, він не мав на думці нічого поганого…

— А ще… чи не забагато в нього nonchalance[57] в поведінці, як тобі здається, Томе?

— Ну боже мій, на півдні всі такі! — сказав консул, повільно випустив дим, усміхнувся матері і крадькома позирнув на Тоні.

Мати не помітила того погляду.

— Ви прийдете з Гердою сьогодні обідати, га, Томе? Зробіть мені таку ласку.

— Залюбки, мамо, з великим задоволенням! Щиро казати, я сподіваюся великої втіхи від цієї гостини. А ви ні? Все ж таки якась зміна після ваших духовних осіб…

— Кожен цікавий по-своєму, Томе.

— Звичайно! Ну, я йду… А propos! — мовив він, уже взявшись за клямку, — Ти справила на нього величезне враження, Тоні! Ні, я не жартую! Знаєш, як він назвав тебе, коли я з ним прощався внизу? «Козир-жінка!» — це його власні слова…

Аж тепер пані Грюнліх обернулася і голосно сказала:

— Ну добре, Томе, і нащо ти це розповідаєш?.. Хоч він, мабуть, не просив тебе мовчати, все ж таки я не певна, чи випадає передавати мені його слова. Проте іншого певна, і скажу тобі, чого саме: в житті важить не те, як людина складає і висловлює свою думку, а те, що в неї на серці, і коли ти глузуєш із мови пана Перманедера… коли він сам здається тобі трохи кумедним…

— Та що ти, Тоні! Я й на думці такого не мав! Дарма ти так хвилюєшся…

— Assez! — мовила мати, скинувши на сина суворим і водночас благальним поглядом, що мав означати: «Пожалій її!»

— Ну, не сердься, Тоні! — сказав Том. — Я не хотів тебе образити. А тепер я вже справді йду і негайно пошлю когось із робітників по його валізу… До побачення!

Розділ п’ятий

Пан Перманедер перебрався на Менгштрасе. Другого дня він обідав у Томаса Будденброка та його дружини, а третього, в четвер, познайомився з подружжям Крегерів, з дамами Будденброк із Брайтештрасе, яким він видався «страшенно кумедним» (вони казали «комедним»), із Зеземі Вайхброт, що поставилась до нього досить суворо, а також із бідолашною Клотільдою та малою Ерікою, якій він дав «гостинчик» — пакуночок цукерків…

Він був у найкращому гуморі, а як часом і тяжко зітхав, то, мабуть, просто з великої втіхи — більше ті зітхання нічого не означали. І хоч його люлька, його чудернацька мова, його звичка цілими годинами просиджувати після обіду коло столу, прибравши якнайзручнішу позу, курячи, попиваючи вино і балакаючи на всякі теми, внесли в тихе життя старого будинку зовсім новий, чужий йому тон, хоч уся його істота суперечила стилеві цих покоїв, а все ж він не порушив узвичаєного тут ладу. Він не пропускав жодної ранкової та вечірньої молитви, раз попросив дозволу послухати навчання в недільній школі пані Елізабет і навіть заглянув на хвильку до великої їдальні під час Єрусалимських вечорниць, щоб познайомитися з дамами, але як Лея Гергардт почала читати, збентежено втік.

Його особа швидко стала відома в місті, і у великих домах зацікавлено говорили про баварського гостя Будденброків; але що він не мав ніяких справ ні на біржі, ні в якихось фірмах, а крім того, сезон скінчився і більшість родин уже збиралися виїжджати над море, консул не поспішався вводити пана Перманедера в товариство. Зате сам він приділяв своєму гостеві дуже багато уваги. Хоч консул мав безліч різних обов’язків, і ділових, і громадських, він знаходив час поводити пана Перманедера по місту, показати йому всі середньовічні пам’ятки — церкви, брами, криниці, ринок, ратушу, Дім корабельників. Він розважав його, як тільки міг, ба навіть познайомив на біржі з своїми найближчими приятелями… А коли мати при нагоді подякувала йому за таку самовідданість, він сухо зауважив:

— Та чого тільки не доводиться робити, мамо…

На це пані Елізабет не відповіла, навіть не всміхнулася, лише відвела вбік свої ясні очі й запитала про щось зовсім інше…

Сама вона ставилась до пана Перманедера з однаковою, щирою приязню, що навряд чи можна було сказати про її дочку. Торговець хмелем побував уже на двох «четвергах», — бо хоч він третього чи четвертого дня після свого приїзду і згадав мимохідь, що залагодив свою справу з тутешньою броварнею, відтоді минуло вже півтора тижня, — і на кожному з тих вечорів, як тільки пан Перманедер починав щось казати чи вимахувати руками, пані Грюнліх швидко, злякано кидала оком на своїх родичів: на дядька Юстуса, на кузин або на Томаса, червоніла, на довгий час замовкала чи навіть виходила з кімнати…

Зелені завіси у спальні пані Грюнліх на третьому поверсі легенько ворушилися від теплого подиху ясної червневої ночі; обоє вікон були відчинені. На нічному столику коло ліжка з запоною, в склянці, налитій до половини водою, а зверху оливою, горіло кілька гнотиків, рівним тьмяним світлом осяваючи велику кімнату з простими кріслами, покритими сірим лляним полотном. Пані Грюнліх лежала в постелі. Її гарненька голівка тонула в м’якій подушці з широкою мереживною прошвою, а руки були складеш поверх, стьобаної ковдри. Проте очі, надто задумані, щоб склепитися в сні, стежили за невтомними помахами крилець якогось метелика, що нечутно кружляв навколо освітленої склянки… Над ліжком, поміж двох давніх гравюр з краєвидами середньовічного міста, висів у рамках напис: «Покладайся на бога…» Та хіба це може бути втіхою, як отак лежиш опівночі з