Читати книгу - "Будденброки"

Було дуже тихо. Тільки цокав годинник на стіні і час від часу в сусідній кімнаті, відділеній від Тоні самими лише завісами, покашлювала мамзель Юнгман. Там ще ясно світилося. Вірна пруссачка сиділа і церувала малій Еріці панчохи. Дівчинка спала, глибоко й рівно дихаючи, — в пансіоні Зеземі Вайхброт були канікули, і вона жила на Менгштрасе.

Пані Грюнліх зітхнула, трохи підвелася й підперла голову рукою.

— Ідо! — приглушеним голосом покликала вона. — Ти ще й досі сидиш і церуєш?

— Авжеж, Тоні, серденько моє, — почулось у відповідь. — Сни, голубко, тобі завтра рано вставати, не виспишся.

— Та гаразд, Ідо… То ти збудиш мене о шостій?

— Добре буде й о пів на сьому, серденько. Карету замовлено на восьму. Засинай знову, щоб була свіжа й гарна…

— Ох, та я ще зовсім не спала!

— Ой-ой-ой, Тоні, це вже зовсім кепсько! Хочеш бути втомленою і сонною у Швартау? Ковтни сім раз води, повернись на правий бік і рахуй до тисячі…

— Ох, Ідо, прошу тебе, ходи на хвильку сюди! Я не можу заснути, в мене від думок уже голова лускає… Ось поглянь, у мене, мабуть, гарячка… Та й живіт знову… А може, це від недокрів’я? Жили на скронях набрякли й так пульсують, що аж боляче… Але це ще нічого не означає, такі повні жили можуть бути й при недокрів’ї…

Загуркотів стілець, і між завісами з’явилася міцна, кістлява постать Іди Юнгман у простій, немодній, брунатній сукні.

— Ой-ой-ой, невже гарячка, Тоні? Дай-но я помацаю, серденько… Зараз ми зробимо компресик…

Сягнистим, майже чоловічим кроком вона підійшла до шафки, дістала хусточку, вмочила в миску з водою, вернулася до ліжка, приклала її Тоні до чола і ще й кілька разів пригладила обома руками.

— Дякую, Ідо, зразу полегшало… Ох, посидь трохи коло мене, моя люба, старенька Ідо. Ось тут, на ліжку. Розумієш, мені з думки не сходить завтрашній день… Що його робити? Вже аж голова крутиться…

Іда сіла на край ліжка, знову взяла в руки голку й натягнену на дерев’яний грибок панчоху, схилила сиву, гладенько зачесану толову і, пильнуючи невтомними блискучими очима стібків, мовила:

— Думаєш, завтра він освідчиться?

— Напевне, Ідо! Можна не сумніватися. Такої нагоди він не пропустить. Як було з Кларою? Теж на такій прогулянці… Я могла б цього уникнути, не лишатися сама, не підпускати його до себе… Але тоді вже всьому кінець! Він сказав, що післязавтра від’їздить, та й не можна йому довше лишатися, якщо завтра нічого не вийде… Завтра неодмінно має все вирішитися… Але що мені відповісти, Ідо, якщо він освідчиться? Ти ще не виходила заміж, а тому, властиво, й не знаєш життя, але ти чесна, розумна жінка, і тобі вже сорок два роки. Що б ти порадила? Мені так треба чиєїсь поради…

Їда Юнгман опустила панчоху на коліна.

— Так, Тоні, я вже не раз про це міркувала. І вважаю, що тут нема чого багато радити, серденько моє. Він не може поїхати собі геть, не побалакавши з тобою і з мамою, а коли ти цього не хочеш, то треба було його раніше відіслати…

— Правду кажеш, Ідо; але я не могла, бо, врешті, це має статися! Тільки я все думаю: «Я можу відмовитися, ще не пізно!» І ось лежу й мучуся…

— Він тобі подобається, Тоні? Скажи щиро!

— Так, Ідо. Була б брехня, якби я відмагалася. Він не гарний, але в житті не врода важлива, зате добрішої за нього людини треба ще пошукати. Він не здатний ні на яку підлість, повір мені. А як згадаю Грюнліха… О господи, той завжди казав, що він діяльний і винахідливий, а насправді за цими словами ховалося звичайне шахрайство… А Перманедер не такий. Він для цього, я б сказала, надто неповороткий, надто добродушно ставиться до життя… Хоч, з іншого боку, це також вада, бо він напевне ніколи не стане мільйонером. Він навіть ладен, по-моєму, жити абияк, ваги-переваги, як вони там кажуть… Бо гам вони всі такі, оце я й хотіла сказати, Ідо, це основне. У Мюнхені, де він був серед своїх людей, які так само розмовляють і те саме роблять, я його просто покохала, таким він здавався мені милим, таким щиросердим і добрим. І я відразу помітила, що й він до мене не байдужий, — може, ще й тому, що він вважає мене за багату, боюся, що за багатшу, ніж я є насправді, бо, як ти знаєш, мама не може дати мені великого посагу… Але я переконана, що це його не зупинить. Він за великими грошима й не женеться… Одне слово… Що я хотіла сказати, Ідо?

— То було в Мюнхені, Тоні. А тут?

— А тут, Ідо… Ти вже здогадалася, що я хотіла сказали. Тут, де його вирвано з природного оточення, де люди зовсім інакші… так би мовити, суворіші, шанолюбніші, поважніші… тут мені часто буває соромно за нього, так, щиро признаюся тобі, Ідо, бо я завжди кажу те, що думаю… Я червонію за нього, хоч, може, це й погано з мого боку! Наприклад, він уже не раз казав у розмові «мені» замість «у мене». Там у них так кажуть, Ідо, навіть найосвіченіші люди, якщо вони в доброму гуморі, і нікого це не вражає, нікому не шкодить, ніхто з цього не дивується. А тут мама відвертає очі, Том зводить догори брови, дядько Юстус здригається і насилу стримується, щоб не пирхнути, як звичайно Крегери, а Пфіфі Будденброк перезирається зі своєю матір’ю або з Фрідерікою чи Генрієтою, і тоді мені стає так соромно, що я ладна втекти з кімнати, і мені важко навіть уявити собі, що я могла б вийти за нього заміж…

— Ну, це пусте, Тоні! Адже ти житимеш із ним у Мюнхені.

— Це правда, Ідо. Але ж будуть заручини, і їх святкуватимуть… Подумай, як мені доведеться соромитись перед родичами, перед Кістенмакерами і Меллендорфами і взагалі перед усіма гістьми, через те, що в ньому зовні так мало аристократизму… Ох, Грюнліх мав куди кращі манери, хоч душа в нього була чорна, як начебто любив колись казати пан Штенгель… Ідо, в мене голова йде обертом, будь ласка, поміняй компрес…

Тоні взяла в Іди холодну хусточку і з полегкістю відіткнула.

— Врешті, це має статися, — знову почала вона, — бо йдеться про основне: що