Читати книгу - "Євангелія від Ісуса Христа"

раніше, але якби раптом ти помер раніше, то я житиму тільки для того, щоб ти міг зустрітися зі мною й по смерті. А якщо все ж таки ти помреш першою? Хвала тому, хто привів тебе в цей світ, коли я ще в ньому жила. Потім Марія подала Ісусові їсти, і йому не було потреби казати: Сядь зі мною, бо від самого першого дня, коли вони зачинилися в домі, цей чоловік і ця жінка ділили та примножували між собою почуття, рухи, простір і відчуття, не виявляючи особливої пошани ані до правил, ані до законів. Безперечно, вони не знали б, що нам відповісти, якби ми їх запитали, що вони робили б, якби не почували себе захищеними та вільними в цих чотирьох стінах, поміж якими вони змогли лише за кілька днів створити світ за своїм образом і подобою, за образом і подобою чоловіка та жінки — мимохідь зауважимо, що він був створений більш за її подобою, аніж його, — а що обоє не мали найменшого сумніву в тому, що в них будуть іще зустрічі, то нам залишається тільки набратися терпіння й зачекати, коли їм доведеться постати віч-на-віч зі світом, із тим самим світом, що чатує на них за дверима й мешканці якого вже тривожно себе запитують: Що ж там відбувається в тому домі, й будьте певні, що їхня уява малює їм зовсім не невинні розваги в постелі. Після того, як вони поїли, Марія взула на ноги Ісуса сандалії і сказала: Тобі пора йти, якщо ти хочеш добутися до Назарета ще за дня. Прощай, — сказав Ісус і, взявши свою торбину та патерицю, вийшов у дворик. Небо було затягнуте хмарами, схожими на жмутки брудної вовни, Господові, певно, було нелегко роздивитися з височини, що там поробляють його вівці. Ісус і Марія з Магдали на прощання обнялися, і їхнім обіймам, здавалося, кінця не буде, потім поцілувалися, але їхній поцілунок тривав недовго, і тут нема чому дивуватися: тривалі поцілунки не були тоді в моді.

* * *

Сонце вже зайшло, коли Ісус знову ступив на землю Назарета, де не був чотири довгі роки, тижнем більше чи тижнем менше, не має значення, починаючи від того дня, коли він звідси втік, ще зовсім дитиною, гнаний смертельним розпачем, щоб знайти когось, хто допоміг би йому зрозуміти першу нестерпну правду його життя. Чотири роки, хоч би як повільно вони тяглися, термін недостатній для того, щоб загоїти біль, але приглушити та пом’якшити його вони можуть. Ісус ставив запитання книжникам у Храмі, ходив гірськими стежками з отарою Диявола, зустрівся з Богом, спав з Марією Магдалиною, і про колишні страждання нагадує лише вологий блиск у його очах, про який ми вже говорили, проте якщо ми поміркуємо про його причини, то, може, йому досі роз’їдає очі дим від спалюваного на жертовних вогнищах м’яса, або плаче в екстазі душа, заворожена чудовими обріями, які відкрилися їй на гірських пасовищах, або досі змагає його страх, пережитий у ту мить, коли сам-один у пустелі він раптом почув перед собою голос: Я твій Господь, а найімовірніше він просто сумує та журиться за тілом Марії Магдалини, з якою розлучився лише кілька годин тому. Почастуйте мене родзинками, нагодуйте яблуками, бо я знемагаю від кохання, так би міг сказати Ісус своїй матері та братам, але чомусь біля самого батьківського будинку його кроки вповільнюються. Хто вони, моя мати та мої брати, запитує він себе, й не тому, що цього не знає, проблема в тому, чи вони знають, хто він такий, чи знають вони, що до них прийшов той, хто розпитував книжників у Храмі, той, хто дивився на неозорі обрії, хто зустрівся з Богом, той, хто спізнав плотське кохання й у ньому відчув себе чоловіком. На цьому самому місці, перед ворітьми його дому стояв колись жебрак, який назвався янголом і який, якщо він справді був янголом, міг би змахнути своїми величезними крильми і вдертися в дім, піднявши справжню бурю й усе там розметавши, але він визнав за ліпше скромно постукати у хвіртку й попросити милостиню. Хвіртка зачинена лише на клямку, її легко відчинити з вулиці, й Ісусові не треба гукати гучно: Чи є тут хтось, як він гукав у Магдалі, він може спокійно увійти, адже це його дім, увійти впевнено й навіть не кульгаючи, бо нога вже загоїлась, немає сумніву, що рани з кров’ю та гноєм гояться набагато легше, аніж рани іншого виду. Йому не треба було стукати, але він постукав. Почув за муром голоси, упізнав голос матері, що пролунав десь далі, але не наважився просто штовхнути хвіртку й оголосити: А ось і я, як робить той, хто знає, що його давно ждуть, і хоче всіх ощасливити й усім зробити приємний сюрприз. Хвіртку йому відчинила дівчинка років восьми-дев’яти, яка не впізнала того, хто прийшов, голос крові не підказав їй: Це твій брат, невже ти не пам’ятаєш свого найстаршого брата, Ісуса, це він відразу її впізнав, попри чотири зайві роки, що додалися до її віку та до його власного, та вже густі сутінки, і сказав: Тебе звуть Лідія, і вона відповіла: Так, готова вже здивуватися, що незнайомий чоловік знає її ім’я, але він розвіяв усі чари, сказавши: Я твій брат Ісус, відчини мені хвіртку. На подвір’ї, біля будинку й під повіткою, він побачив невиразні, розмиті сутінками обличчя братів, двоє з них дивилися в напрямку хвіртки, то були його старші брати, Яків та Йосип, і вони вже рушили йому назустріч, хоч і не чули, що він сказав, проте й без того відразу впізнали, хто прийшов, а Лідія вже радісно закричала: Це Ісус, це наш брат, і тоді всі тіні заворушилися, а в дверях будинку з’явилася Марія, а поруч із нею Лізія, майже така сама заввишки, як і мати, й обидві вигукнули, здавалося, одним голосом: Мій син! Мій брат! — а вже наступної миті всі обіймали його посеред подвір’я, родина щиро і бурхливо виражала свою радість, та й як було не радіти, коли повернувся додому найстарший син, якого всі любили і до якого плекали найніжніші почуття. Ісус обняв матір, потім — кожного з братів, усі вони щиро й палко вітали його з довгосподіваним поверненням у батьківський дім. Брате Ісусе, як ми раді тебе бачити. Брате Ісусе, ми вже думали, ти забув про нас, і лиш одну думку, яка, певно, промайнула в