Читати книгу - "Танґо смерті"

Зупинилися ми щойно біля якоїсь великої будівлі, схожої на школу, у кінці довгого коридору за столиком сидів старший пан і провадив реєстрацію, ми швидко вписалися у книгу і перейшли до класу, в якому стояли ліжка з подушками і коцами та чистими рушниками. Тут ми й заночували. Вранці якісь люди привезли каву, булки з маслом, омлети і мармуляду, потім ми сіли на потяг і опинилися у Кракові, а там з головою пірнули в звичні батярські ґешефти, наладнавши контакт із краківським ґетто. Може, хтось і спробує нас осудити за те, що наживалися на чужій біді, але жодних маєтків ми не придбали, вистачало тільки на прожиття, а як на мене, ми робили добру справу, бо переправляли в ґетто харчі. Взимку 1941-го поліція нас накрила мокрим рядном, нам із Яськом вдалося чкурнути, а наш дебелий Вольф не зміг пролізти між штахетами і застряг, ми намагалися його витягнути, але по той бік була більша сила.

Минуло кілька днів, ми причаїлися і ніде не рипалися, коли це наша господиня раптом загупала нам у двері й сповістила, що в брамі стоїть якийсь німецький вояк і щось випитує у шимона, але коли я визирнув у вікно, то впізнав Вольфа — був у військовій уніформі. Я гукнув йому, і за хвилю він опинився у нашій кімнаті. Коли поліція довідалася, що має справу з чистокровним німцем, то хутенько його відправила до війська, спочатку перейде вишкіл, а відтак кудись його пошлють.

— І як то ти так застряг межи тими штахетами? — допитувалися ми його. — Ми ж бачили, що ти міг пролізти!

— Е там, я ж знав, що виплутаюся. А що було б доброго, якби я не застряг? Якби я не затулив собою вас? Ви б опинилися у концтаборі. А так вони втішилися, що мене впіймали, і всі сили зосередили на тому, аби мене висмикнути.

— Ге! — вигукнув Ясь. — Чи не хочеш ти, скурчий бику, сказати, що пожертвував собою заради нас?

Вольф скромно опустив очка і зітхнув. Ми з Ясем перезирнулися, нє — чого-чого, а такої самопожертви ми від нього не чекали. Розпрощалися ми зі сльозами на очах і продовжили свою шляхетну справу порятунку жидів від голодної смерті уже удвійку, але в травні 1941-го ми спокусилися на фест-оборудку: випала файна нагода переправити на совєтську зону цілу вантажівку гумових чобіт. І майже все вдалося, але на тамтім боці наші колеги, якщо їх можна так назвати, вирішили, що дешевше буде нас здати міліції, як із нами розрахуватися. Коли ми переправляли човном останню партію чобіт, нас на березі вже чекали, а за кілька годин ми вже вдихали запах кібля* у Бригідках. Колись простора за Польщі тюрма аж тріщала від великої кількості ув'язнених, переважна більшість яких були політичними.

Спочатку ми з Яськом вважалися звичайними кримінальниками, але енкаведисти дуже скоро знайшли дані про те, що я був арештований поляками за підозрою в атентаті, і я вже став політичним, мене перевели в камеру, набиту людьми так, що ми мусили увесь день лише стояти, уночі при яскравому світлі ми сідали, розкинувши ноги, а між ногами сідав другий, у того між ногами третій і так від стіни до стіни. Немилосердно діймали воші. Більшість складали українці, прості селяни, священики, учителі, було серед нас і кілька польських поліцаїв, усі вони мали вирок смерті, і всім їм дали папір та олівець, аби писали прохання про помилування на ім'я Сталіна, вони справно писали, вірячи, що то щось поможе, але усіх їх по черзі розстріляли під гуркіт моторів. Ще були офіцери, які намагалися утекти до Румунії, прийшли вони в камеру в гарних чоботях, але після перших допитів повернулися у капцях.

Енкаведист, який мене допитував, між іншим поцікавився, де кращі умови: у польській чи в совєтській тюрмі, я відповів, що тюрма є тюрма і важко тут сподіватися на вигоди, але в польській тюрмі ми могли не тільки спати на причах, але й отримували газети, читали книжки.

— Що? — аж вирячив очі він. — І книжки читали?

Здивовано хитаючи головою, підсунув мені папір і звелів описати, як я опинився в ОУН. Я заперечив:

— Це непорозуміння, польська поліція розібралася з тим, і мене відпустили. Мене арештували помилково.

— Не думай, що тут дурні сидять, — відказав він. — В їхніх актах написано, що вони не знайшли доказів на твою участь у замаху. Але це не означало, що ти невинний. Нас цікавить твій дядько. Це ж він керував бандою? Він планував замахи? Говори! А Люція? Ми знаємо, що стріляла вона. Де вона може переховуватися?

— Звідки мені знати, коли мене арештували на самому кордоні? Мене ж не було тут.

— Хочеш сказати, що не підтримував з ними стосунків? Твоя Лія нам дещо розповіла.

Я отерп.

— Лія? Ви її арештували?

— Звичайно. Приналежність до злочинної сіоністської організації. Її братика, на жаль, не вдалося розшукати. Цікава у вас компанія була — усі дітки повстанців.

Наступні допити відбувалися вже вночі, двічі мене добряче відлупцювали так, що я сочився кров'ю і йти самохіть не міг, мене заносили й кидали на долівку.

Щонеділі отець Мирослав, мій вуйцьо, відправляв тихцем службу Божу, зараз він уже нічим не нагадував того отця-батяра, якого я пам'ятав із дитинства, під час молитви хтось із нас ставав біля дверей і затуляв спиною «візитирку». Одного разу ми почули з подвір'я тихі жіночі голоси, я попросив, аби мене підняли до вікна, і побачив, що там прогулюються ув'язнені дівчата, серед них я не відразу упізнав Лію. Виглядала змученою і сумною, обличчя було змарніле, я гукнув: «Ліє! Ліє!», вона озирнулась і злякано шукала очима мене, нарешті побачила і притулила долоню до вуст. Що то мало означати? Повітряний поцілунок чи знак, що вона мовчала і нічого не сказала? Я витер сльозу і решту дня просидів у важкій задумі.

Неділю 22 червня 1941 року я вже не забуду до смерті. Щойно на світ благословилось, як пролунали вибухи, стали розриватися бомби, аж мури задрижали. Усіх опанувало неймовірне збудження, ми зірвалися на ноги, намагалися доп'ястися вікна і хоч щось побачити. Пополудні затраскали двері камер, енкаведисти стали виводити по кілька в'язнів на подвір'я і