Читати книгу - "Останній заколот"

Раптом Яковлєв зачепився за чийсь уважний погляд. Автоматично відвів очі, ще не збагнувши, що це за чоловік, та відразу знову глипнув на нього й подивувався, що не впізнав першої ж миті. Точно, отой колишній царський полковник, здається, його прізвище Яновський, і поруч нього за столиком впівоберта до них з Лялею — Наталя.

Але ж тепер отой полковник став гаражним слюсарем, а хіба слюсарі ходять до “Континенталю”?

Яковлєв відчув, що настрій у нього зіпсувався. Він написав анонімного листа на цього слюсаря, гадав, що знищив його, а той — у “Континенталі”…

Треба ж, один погляд, зустріч очима, і все одразу потьмарилося. Чому? Біс з ними, усіма полковниками світу, плювати навіть на колишніх царських генералів, уже забув і Наталю, і її дурепу-матір, здається, її звуть Серафимою Володимирівною, й він мав нещастя вислуховувати її нескінченні базікання… Однак усе це вже відійшло, все у далекому минулому, невже він справді кохав і навіть опустився до того, що почав з’ясовувати взаємини з оцим полковником?

Яковлєв посміхнувся Лялі, стиснувши її лікоть. Дівчина підвела на нього променисті й вологі від збудження очі, знала: вона тут королева, й всі чоловіки біля її довгих, струнких, узутих у модні “лодочки” ніжок…

Яковлєв налив собі повну чарку горілки й, не дочекавшись Швайковського та Лялі, вихилив по робітничо-селянському, одним ковтком і не закушуючи. Горілка обпекла його, він подивився на Лялю просвітлено, та дівчина маніжно закопилила губу.

— Як візник… — процідила.

— Певно, у кожного слов’янина буває стан, коли хочеться вижлуктити півсклянки просто так…

Швайковський глипнув на нього розуміюче:

— Залити душевний вогонь чи скруху?

— Яка скруха?.. — похитав головою Олекса. — Коли поруч друг і кохана жінка!

— Щось стривожило тебе! — не запитав, а ствердив Жора.

— Ні, — збрехав Яковлєв якомога щиріше, — все гаразд, і давайте вип’ємо ще.

— Оце мова справжнього чоловіка, — задоволено примружився Швайковський, і Яковлєв випив, дивлячись Лялі просто у вирласті циганські очі, й наче побачив своє відображення в них: воно то гасло, то спалахувало.

“Як усе моє життя”, — вирішив раптом і пошукав очима столик, за яким сиділи Наталя зі своїм полковником, та не знайшов. Зробилося сумно, а Ляля, вихиливши півкелиха мадери, поплескала його по щоці. Вона обіцяла йому весь сьогоднішній вечір і навіть ніч, розкішну ніч у широкому ліжку, проте це чомусь уже не порадувало Олексу, бо подумав; тільки вечір і ніч, а він, можливо, прогавив усе життя. Так, Наталя подарувала б йому щастя на все життя, не вимагаючи за це нічого.

Ревнощі знову обпекли Яковлєву серце, та одразу втішив себе тим, що, напевно, Наталя вже встигла б набриднути йому, точно, набридла б через півроку чи рік і своїм коханням, і своєю вірністю — він знову б шукав забуття у Лялі чи якоїсь Людмили чи Зої. Що ж, жінки для того й створені, щоб міняти їх — хай живе чоловіча зрадливість!

Головне — гроші й слава, так, гроші на першому місці, бо гроші й приносять славу. Вони принесли славу Ротшильду та американцеві Моргану, зрештою, хто б знав Терещенка, якби не його мільйони, — одна справа, коли володієш цукроварнею, інша — коли їх у тебе сотня. Кажуть, що сам Распутін, перед яким запобігав увесь петербурзький світ, обіймався з паршивим євреєм Рубінштейном, бо той був банкіром і мільйонером.

Згадка про гроші розтопила кригу в Олексиній душі, й він, підморгнувши Швайковському, пішов до туалету.

— Як? — запитав, коли лишилися самі.

Жора, не кажучи ні слова, витягнув з внутрішньої кишені піджака пакет. Яковлєв заховав його, з відразою відчувши, як пакет випнув йому борт піджака. Обсмикнув полу й поцікавився:

— Переглядав? Цікаве?

Жора виставив великий палець, поворушив над ним пучками другої руки.

— На великий з присипкою, — пояснив. — Копії наказів по військовому округу. Є зовсім секретні.

— Чудово. — Яковлєв дістав конверт, подав Жорі. — Тут гроші Сергієві Павловичу. І лист. Треба збільшити потік інформації, в цьому зацікавлені за кордоном.

Швайковський помацав конверт.

— А мені? — запитав жалібно.

— Будуть, — пообіцяв Олекса. — Сьогодні розплачуюсь вечерею, а через два тижні грішми. Попередня інформація була пробною, ніхто задурно не хоче платити, тепер уже прислали трохи, але тільки Єдиневському та мені на дрібні витрати. Однак зараз ми диктуватимемо умови. Копії наказів по округу дорого коштують, і я передам з кур’єром у Варшаву, що ми вимагаємо відповідної плати. Золотом, тільки золотом, бо інформація справді золота.

— Я б не заперечував і проти срібла.

— Буде тобі й срібло, Жора, буде й золото. Проте на особливо великі суми не розраховуй. Та й що ти, зрештою, робиш? Гайнув на кладовище, витягнув пакет, поклав інший…

— А ризик? Зрештою, хто звів тебе з Єдиневським! Хто започаткував усю комбінацію!

— Згоден, ти, Жоро, й батьківщина не забуде тебе!

— Совдепія?

— Ми, Жоро, робимо все, аби ця Совдепія згинула. І наш внесок неоціненний…

— Гаразд, — сказав Швайковський, — я піду на кладовище й візьму черговий пакет. Але ти одержиш його лише тоді, коли заплатиш.

— Соромно бути таким меркантильним… — сказав Яковлєв, проте не дуже впевнено.

— Гроші на бочку! — вигукнув Жора.

— Добре, — погодився Яковлєв, вирішивши, що Жорині претензії справедливі і якусь дещицю йому варто виділити.

Він повертався через зал, відчуваючи обтяжливість пакета в кишені, і дивно, але саме цей тягар знову приніс йому душевну рівновагу. Сам пошукав очима Наталин столик, вони ще сиділи, розмовляли й нічого не помічали довкола, на столику стояла пляшка вина й тістечка, і Яковлєв не без задоволення подумав, що він у всьому обійшов цього колишнього полковника…

Побачивши у ресторані Яковлєва, Яновський засмутився. Щоправда, спочатку він не впізнав Олексу — просто самовпевнений молодик, що прошкував поміж столиків із справжньою красунею, когось нагадав йому. Й тільки зустрівшись з Яковлєвим очима, Олег Данилович переконався: Олекса Яковлєв. І одразу збагнув, чому не впізнав його першої ж миті. Тоді, в парку, Яковлєв виступав у зовсім іншій ролі, він був прохачем, агресивним і непримиренним, та все ж прохачем, відчував себе приниженим і обійденим, а тепер, у гарно пошитому костюмі, поруч звабливої жінки, аж випромінював пиху й зверхність — і це зовсім змінило його.

Олег Данилович саме розповідав Наталі смішну історію: у них у гаражі прижилася приблудна чорна сучка, яку шофери