Читати книгу - "Темні уми"

Я востаннє спробувала вивернутися, але коліна зрадили мене, підігнувшись. Відтак плями всіх кольорів веселки вигулькнули та вибухнули перед моїми очима. І в цю мить він підхопив мене, але не для того, щоб пригорнути до себе, а щоби не дати впасти. Та Бог із ним! У ту мить, коли руки Лаяма обійняли мене за стан, його не стало.

Очі у мене були заплющені, але я могла уявити, як усе відбувалось. Як у нього, мабуть, спочатку звузились, а потім розширились зіниці, розкриті та вразливі, чекаючи на наказ.

Лаямів мозок був сповнений розмитих барв і світла. Ось я стою біля білявого хлопчика в комбінезончику, котрий стискає жіночу руку. За мить я намагаюся втримати рівновагу на передньому бампері старої автівки, коли чоловік з добрим обличчям і міцними руками показує на двигун. Я бачила, як різко відхилилась назад голова хлопчини, коли я вдарила його в ніс, почувши схвальне ревіння хлопчачого натовпу, що оточив нас колом. Я пильно дивилася на довгі Чабсові ноги, що звисають із верхньої полиці двоповерхового ліжка, а потім я, стоячи коло Чорної Бетті, спостерігала, як Зу, слабка та голодна, залазить на заднє сидіння.

А потім я побачила себе.

Я бачила, як сонце відбивається від мого темного волосся, як я сміюся, відкинувши свою пустопорожню голову на спинку пасажирського сидіння. Я й гадки не мала, що в мене буває такий вигляд.

Ні.

Ні.

Ні! Не хочу цього бачити…

Я вдарила його по обличчю. Ляпас луною розійшовся гіллям дерев. Руку пройняв біль, швидко здіймаючись по руці до грудей. Я також почула водночас щось інше — ляскіт, так ніби хтось розламав курячу кісточку. Я позадкувала, немовби він вдарив мене. І майже пожалкувала, що не вдарив, бо тоді біль відвернув би мою увагу від запаморочливої дезорієнтації, що охопила мене опісля.

Я запанікувала. За власним неабияким термондським досвідом, я знала, що зв’язок легше всього розривати поволі, обережно. Розплести одна за одною невидимі нитки, що пов’язують нас. Хіба не це саме трапилось із Сем? Один неправильний дотик — і я вирвалась з її розуму настільки сильно і стрімко, що вирвала з коренем кожен мій слід.

Хіба ні?

Хіба ні?

Біль ущухав, що більше я відштовхувала себе від нього.

— Рубі?

Чому мені завжди доводиться так чинити? Хіба не можна хоч раз все поєднати?

Лаям витріщився на мене. На мене, а не крізь мене. Мав зосереджений, ба навіть доволі спантеличений вигляд. Мені в очі впала червона смужка, що почала проступати на його щоці.

Чи я правильно розчула? Моє ім’я?

— Що до дідькової мами трапилось? — І він якось дивно розсміявся. — Таке відчуття, ніби мене щойно збив лайнбекер.

— Я послизнулась. — А що мені ще зоставалося казати? Правда крутилась у мене на язиці, похитувалася на ньому, але якби він знав, якби він дізнався, що я щойно з ним зробила…

— А я тут як тут, вдаю із себе героя, демонструю добрі манери, не давши тобі упасти. — Він посміхнувся, спираючись на найближче дерево, щоб звестися. — Я засвоїв урок! Наступного разу ти таки впадеш, бо, от чорт, маєш важку руку…

— Пробач, — прошепотіла я. — Мені страшенно прикро.

Лаям перестав сміятися.

— Зелена, ти ж розумієш, що я жартую, чи не так? Справді, щоби не дати тобі впасти, потрібен міцненький хлопець. Якщо не зважати на те, що довелось згадати декілька принизливих випадків під час моїх шкільних занять спортом, я в нормі, чесно — що таке?

Чи ти пригадуєш, про що ми розмовляли?

— О Боже, — мовив він, раптом помітивши, що я досі на землі. — З тобою все гаразд? Не віриться, що я навіть не спитав, чи ти не забилася.

Я не схопила руку, яку він мені простягнув. Ще зарано.

— Усе добре, — відповіла я. — Мабуть, нам слід уже повертатися. Ти не вимкнув двигуна у Бетті.

Голос мій лунав спокійно, але всередині запанувала якась порожнеча. Надія, що було пробилася там, течучи щоразу бурхливішим і ширшим струмком, за мить висохла до краплі. Я прослизнула, але він не помітив. Люди ніколи цього не помічають.

Таке більше не трапиться — цього разу мені поталанило; він досі мене пам’ятає, хоча не пригадує, що я зробила, але нема гарантій, що таке везіння не покине мене надалі.

Більше жодних дотиків. Більше не торкатися пальцями до руки, не притискатися плечем до плеча. Більше не брати його за руку, хай би якою теплою і міцною вона не була.

Тільки через це варто знайти Невловимого Хлопця. Благати його мені