Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Серце боліло сильніше за руку.

І водночас з тим, як перстень з’явився в мене на пальці, я відчула, як у лісі неподалік хтось стоїть. Двоє. Чорні згустки енергії, непроникні, потужні, сильні. Стоять і дивляться на мене. Вичікують. Спостерігають.

— Виходьте, — мовила я хрипко, але досить голосно. — Я відчуваю вас. Ви схожі в голові моїй на день, що наче повен сонця та тепла, але ось повіє вітер — і відчуваєш, як близиться буря. Не можеш втекти. І почуваєш безвихідь. Такий день гірший за найтемнішу ніч. Пропащі. Убивці. Виходьте!!! — крикнула.

І вони вийшли з-за дерев. Обоє в чорному, і з душами, сповненими пристрасті, болю, навіть… любові. І пітьми, великої пітьми.

Чоловік, як дві краплі води схожий на Артура.

І жінка — схожа на мене. Лишень блакитноока.

Якась така дурна була, що не йняла віри багатьом людям. Наприклад, Ільясові, коли той казав, що чим більше в людині добра — тим більше зло зробить з нього Дарвенхард. Сумнівалась. А потім побачила на власні очі.

Випускні іспити для бажаючих потрапити в Дарвенхард стали змаганням поміж нами. Я стала горем для своїх суперників. На що здатна людина, в якій ненависть і жаль випалили геть усі гарні почуття? Напевне, з кожною жариною в ній просто згорає те саме людське, необхідне для душі.

Часом я прокидалась від хрускоту кісток, які переламала. І тепер зовсім не бачила у снах рідних мені людей. Я і на яву перестала їх бачити — припинила спілкуватись геть з усіма друзями. Останні місяці у Сколісі я провела в новій марі — просто не помічала тих, хто раніше був такою важливою частиною мого світу. Купави, Світика, Адама, Ламії та інших. Мені стало байдуже, з ким я встаю в пару під час двобою — я майже не знала поразок. Тобто до дня випуску я не зазнавала їх узагалі. Мої колишні друзі, люди, з якими я просто спілкувалась раніше, навіть помічники дарвенхардців — я почала помічати це з часом — остерігалися мене, а то й побоювалися. Я ж не боялась нічого, ні дарвенхардців, ні навіть директора Маїни. Напевне, вона раділа. Я ставала тою, ким вона хотіла мене бачити. Може, вона дійсно бачила в мені щось від себе, та насправді глибоко помилялась. Я знала, що попри жорстокість та силу, Маїна є ще й властолюбною та марнославною. Вона обожнювала бути при владі, хай навіть і в одній-єдиній школі. Тому вона була такою холодною і зверхньою. Я ж зреклась друзів не тому, що вважала себе кращою. Просто далі наші шляхи розходяться. От і все. Вони стануть сервусами, відслужать на благо Циркути десять років та заживуть спокійним життям. Я ж… шукатиму щось геть інше. Помсту? Можливо. Радше силу. А знайти її буде неможливо, спілкуючись з тими, хто не здатен відстояти своє. З тими, хто, як і я, відпустив Вишену, закрив очі на дії лицеміра Бразда, і робить таке щодня, щохвилини, щомиті свого існування. Байдужі, мляві, дарма, що фізично сильні та, якби захотіли, дужі духом. Я не хотіла більше до них. Я хотіла краще потрапити в саму пітьму, в найгірші місця, що є на землі, аби не залишатися з ними. Стати гіршою, та не стояти на місці, не схиляти голову, лижучи черевики тих, хто народився з правом бути володарем, а не виборов його. Хай я буду їхньою слугою до кінця життя, бо цього не змінити. Нехай. Можливо, тоді вони навчаться боятись своїх слуг.

Бразд та Всевлад покинули школу ще до того, як я відновила тренування. Із жодним із них я більше не розмовляла і не дивилась в їхній бік.

Я згадаю про Бразда тоді, коли стану сильнішою — рівнею йому. Тоді я зможу його убити.

А поки… поки йтиму в найтемнішу з темнот.

Сколіс був жариною у вогнищі, яке чекало мене на тому шляху, який я обрала. Бо Дарвенхард перетворював на зло не лише добро, що жевріло в людині, яка його обрала, він кришив кістки, сушив органи, робив з людини прах, кидав у вогонь, аби ми могли відродитись уже іншими.

Тут не було класичних іспитів, на які, я гадаю, багато хто чекав. Вступали до Дарвенхарду ті, хто зумів пройти шлях, який приведе нас до школи. Кожному з нас дали зброю — ніж, меч, лук та сагайдак зі стрілами. І наказали йти крізь густий ліс, що перемежовувався глибокими урвищами, ріками та скелями. І все б нічого, навіть дикі звірі, — якби серед усього цього ще й люди не вбивали тих, кого хотіли випередити. Без примусу. Просто, щоб прийти першим і самому не стати жертвою. Чим менше супротивників — тим безпечніший шлях.

Те дійство, та рубка, що була спричинена задля нічого, навіть мене не залишила байдужою. Як звір, скрадалася лісом, оминаючи відкриту місцевість, від найменшого шелесту здригаючись, вслухаючись у кожен порух вітру, вдихаючи запахи лісу та намагаючись серед них вирізнити щось, притаманне людям чи небезпечним звірам. Видивлялась сліди серед листя, стараючись своїх не лишати — йшла корінням, де траплялось густо переплетене, іноді вилазила на дерева і сиділа там від кількох хвилин до кількох годин — коли здавалось, що щось запідозрила. Дитиною я росла поряд з лісом, а тому почувалась у ньому комфортніше та віднаходила шлях швидше і легше за тих, хто зростав в іншій місцевості. Першого дня інтуїція мене не підводила