Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

— Значить, ти нею очарувався?

Але ні, Вася Равлик зовсім не очарувався Раєю, у Васі Равлика навіть у голові не було, що цей зв’язок протягнеться довго; зрештою, він тоді себе б на посміховисько виставив, бо тоді не міг би й по вулиці пройти з нею, їх би з’їли вуличні плетухи, а скільки зневажливих слів сказали б?

— Не гризися, Вась, — сказав брат-равлик. — Не прийде вона більше! Ти від неї відкупився. Плюнь і розітри, Вась, їй-бо тобі кажу. А тоді знайди собі дівчину як дівчину гарну, порядну, роботящу, щоб тобі сорочки, шкарпетки і труси прала, і обід варила, і в хаті лад наводила б.

Це сказав Васі той єхидний брат-равличок, саме коли він мив підлогу, коли віник вимітав із кутків сірі мотки збитої в павутину пиляки, коли поставив на підлогу відро з водою, щоб ту підлогу протерти вогкою ганчіркою; брат-равличок ще раз із нього познущався, нахихикавшись уволю. І це робив він, брат-равличок, недаремно, бо, в голові у Васі сидів ще один, може, й змій, і той змій співав йому зовсім іншої пісні, що він таки не відкупляється від Раї, а купує її. "Ну подиви, подиви, як ти її чекаєш!" — співав отой змій йому на вухо. І він, Вася Равлик, чекав. Тоскно, боляче, сумно чекав, і нічого не міг із собою вдіяти, і не слухав уже дурних, а може, й розумних нашіптувань брата-равличка; бо він, Вася, став раптом глухий, бо він уже пообідав і пообідав сам, залишивши в кастрюлі рівно половину страви, — ніколи ще не був йому такий несмачний обід.

А щоб якось убити ще кілька годин, адже Вася йшов сьогодні на другу зміну, він почав тушкувати у скороварці м’ясо і варити пшоняну кашу. Годинник нудно двигав стрілками, але все-таки двигав, і брат-равличок у його голові аж пострибував від радості, бо Раї таки не було. І він, Вася Равлик, сидів посеред кухні на ослінці, курив одну за одною сигарети, дорогі й прісні, й був сумніший сумного. Через годину він мав уже виступити з дому, а покидати хату незачинену не міг, в Раї ключів не було; зрештою, коли вона йшла, він забув про це нагадати, але хіба вона цього сама не знала? Вася дививсь у кухонне вікно, фіранку було відсунуто, і він бачив хвіртку, та вже не вірив, що та хвіртка відчиниться, бо той брат-равличок, здається, мав рацію — відкупився він, відкупився! Ну, радій, Васю Равлику, танцюй, скачи, бо не маєш уже собі мороки, але Вася Равлик не радів, не скакав і не танцював, а сумно сидів і думав, що сьогодні він робити не зможе. Чи ж не вийти й собі із хвіртки, чи не пройти метрів з двадцять п’ять, де стоїть телефонна будка без жодного скла і з надто коротким шнуром біля рурки (пацани двічі її перерізали) і потелефонувати на роботу: захворів він, Вася Равлик, і це зовсім не брехня. Зрадів на цю думку, бо де б він міг піти й зачинити хату, адже Раї він навіть не сказав, в якому місці ховає ключа; вона з двору виходила тільки раз, коли подалася по сигарети, — це ще в перший їхній день.

Вася Равлик устав, двигнув дверима кухні, турнув ногою двері сінешні, виріс на ґанку й обдивився з нього вулицю. Ішла від колонки ряба Надька; поставила відро й вилупила в його бік баньки, ніби побачила не його, Васю Равлика, а якогось бронтозавра. Ішла назустріч рябій Надьці Магаданша, і Васі Равлику захотілося сховатись у мушлю хати, бо в Магаданші був такий голос, як у пилорами, коли та розрізає дошку, і коли вона говорила, то Васі Равлику здавалося, ніби його самого вставили в пилораму і з диким вереском перерізали навпіл. Отож він відвернув голову, щоб не вітатися з Магаданшею, хоч добре знав, що Магаданша перша не вітається, а чекає, щоб привіталися з нею; коли ж цього не роблять, починає нечему ненавидіти, а тоді й оббріхувати на цілу вулицю. Отож Магаданша блимнула на нього аж так, що під його одежі димок знявся, і не пішла, а майже побігла до рябої Надьки, хоч перед цим тяжко була з рябою Надькою посварилася. Вася стояв на ґанку й чув, як вищала та пилорама біля рябої Надьки, але пиляла не рябу Надьку, а його, Васю Равлика, а між виття пилорами вривалися, як ковтки, рипливо-дискантні викрики самої рябої Надьки; ясна річ, вони судили його, Васю Равлика, вдаючи, що жаліють сирітку, бо, на їхню думку, Васина мати перевертається в могилі, адже кого він прийняв до своєї хати? Оту мальованську повійницю, оту чортицю, яка гола валяється в нього під яблунею, ту, яку треба було б вимазати калюкою й прогнати по вулиці. Вася Равлик спалахнув, а може, це тільки тепер загорілася в нього одежа від вогню, яким кинула в нього Магаданша; він палав на ґанку рівним полум’ям і, щоб не згоріти до решти, кинувся назад у хату, бо ті дві вуличні пащекухи говорили бридоту зумисне аж так, щоб Вася їх почув. Отож він сховав ріжки і втягнувся у свою хату, і ладен був замуруватися в неї навіки, бо все ще палав — ладен був підпалити тим вогнем увесь дім і самоспалитись. І він уявив раптом таку картину: йде по вулиці в новому платті Рая, йде після перукарні, ошатна й струнка, на ногах у неї не ті сірі розбиті туфлі, в яких до нього прийшла, а чудові модельні, а губи червоно сяють, бо не сила їй відмовитися від звички їх ваксувати, а замість Васиного обійстя тільки сіре попелище та обгоріла яблуня, під якою загоряла гола і яку там усе-таки побачили вуличні пащекухи, хоч яблуня схована була за хатою. "А щоб ви здохли тричі, а четвертий раз утопилися!" — сказав сердешно Вася Равлик, маючи на увазі, звісно, пащекух, і прикипів до вікна, бо хвіртка його двору раптом відчинилась і зайшла у двір таки Рая. На ній справді було плаття, якесь барвисто-почварне, а на ногах нові туфлі на такому височенному підборі, що вона не йшла, а дибала, а може, собі й ноги понатирала. Вона й справді була підстрижена, а губи так навацькані, а очі такі насинені, що аж страшно стало Васі Равлику. А ще він знав, що ті пащекухи нікуди не зникли, а стоять телеграфними стовпами, — роти в них, як печери, а очі в них, як електроізолятори, а язики кілками стримлять із ротів, бо вони дивляться — надивитися не можуть на Раю. А Рая несла під пахвою ще й величезну картонну коробку, а на вухах у неї бовталися такі величезні підвіски, яких Вася Равлик і в житті своєму не бачив, залізні чи скляні, бо полискували сліпуче, а на шиї теліпалося дешеве й вельми важке намисто. Тоді Васі вперше захотілося заплакати і то невідь-чому: чи від радості, що вона таки повернулася, чи від того, що йому не доведеться дзвонити на роботу (на сьогодні можна буде щасливо від Раї втекти), чи тому, що йому жаль стало тих ста карбованців, які він їй дав, чи тому, що не здогадався зачинити за собою двері: хай би постукала, постукала і, на велику радість Магаданші та рябої Надьки, відійшла б. А він би, Вася Равлик, затишно лежав би у своїй хатці і снив би рожеві сни про любі ранки і ясно-сині вечори, про злітну смугу лопушиного листка, з якого він і не збирався злітати, бо равлики не літають, а яким так добре повечеряти чи поснідати. Отже, він був літаком, який снідає класною смугою зльоту, а це щось ліпше від літання, бо той, хто літає, і впасти може, а той, що власну зльотну смугу зжемрає, ніколи не впаде. Це були, може, й дурні думки, але що робити в цій ситуації Васі Равлику, коли він, бідолашний, уже двічі в цьому світі спалився. У цей час рипнули двері, він встиг відскочити від вікна й сів на стільці серед кухні, а в прочілі дверей з’явилася Рая, якась тиха і злякана, з розширеними, хоч так несмачно наквацьованими очима, з величезною коробкою під пахвою, якась незвична у своїй новій хламиді, якась хитка на тих надто високих підборах.

— Хіба не знаєш, що маю йти на роботу, — невдоволено сказав Вася, не дивлячись на неї.

— То йшов би, — сказала ледь не пошепки Рая.

— А як би хату відчинила?

— Посиділа б на ґанку, — сказала вона.

Тоді він встав, вклав у сітку бутерброда, приготованого раніше, два помідори й одного огірка.

— Їжа на плиті, — сказав, усе ще на неї не дивлячись. — А що це у тебе в коробці?

— Лялька, — шепнула вона.

Тоді він на неї подивився. Стояла все ще злякана, з розширеними очима.

— Чого так дивишся? — розсміявся він.

— Ляльку ти не дозволяв купувати, — сказала вона. — І ці сережки, — вона торкнула здоровенне залізко, що висіло у вусі, аж відтягаючи пипку.

— А нащо ж тобі лялька? — спитав лагідніше.

— У мене такої ніколи не було, — мовила. — То можна мені її купити?

— Ти вже ж купила?

— То я викинула б.

— Купила, то й купила, — сказав він, роблячи заклопотаний вигляд. — Потім мені все покажеш, зараз ніколи.

— А сережки? — спитала тим-таки шепотом.

Йому хотілося вибухнути, що оці сережки — якесь страховище, що ними хіба собак дрочити, але зирнув на неї і не зміг. Щось у ній було безпомічне, навіть жалюгідне, аж зітхнув.

— Гаразд, — сказав. — Немає мені часу гріти тобі їжу.

— Я й так поїм, — сказала Рая.

— І не розігріватимеш? — здивувався він.

— А я ніколи не розігріваю, — сказала вона.

— Та чому ж?

Смикнула плечиком, а він подумав: може, підійти й обняти її. Але глянув на губи, на яких було в палець фарби, і знову зітхнув.

— Зачиняйся й нікого в хату не пускай. Тут тебе баби вже на язики взяли.

Не сказала нічого, а поволочила свою коробку в спальню — подибала туди на височенних підборах.

— А старе плаття й туфлі де діла? — спитав Вася Равлик.

— Мамці віддала. А ще їй дала десять рублів, — сказала і знову глянула на нього перелякано.

— А це вже нащо? — буркнув він.

Смикнула плечиком.

— Попросила мамка, — сказала. — Чи, може, піти забрати?

— А ти зможеш забрати?

— Зможу, — зморщила вона лобика. — Я мамці так і сказала: коли він мене поб’є за цих десять рублів, то я їх заберу.

— Ти вже й додому ходила?

— Нє, я в столовці була. Вона там мене й погодувала.

— А в якій столовці вона робить?

Однак на те Рая не відповіла. Подивилася поверх його голови, і її личко стало кам’яне. Тоді Вася відчув, що йому треба бути твердим.

— Підеш і забереш у мамки ті десять карбованців, — сказав він. — Тебе я годую, а її не збираюсь.

— Але ж ти мене за це не побив! — наївно сказала Рая.

— Не забереш, то поб’ю, — вирішив її налякати.

Але вона знову смикнула плечем і посунула зі своєю коробкою в спальню. Вася Равлик кинув оком на годинника — треба було бігти. Вискочив на вулицю, тут стояла тільки ряба Надька.

— Чого це ти, Вась, із Магаданшею не здоровкаєшся? — сказала солодко ряба.