Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

— Вона на тебе обідилася…

Але Вася Равлик нічого не сказав. Посунув повз рябу Надьку, аж тій довелося здвигнутися з місця, щоб не зачепив її. Зирнув на рябу Надьку — у тієї аж одежа закуріла.

— А щоб ти пропав! — сердечно побажала йому вслід вулична пащекуха.

5

Повернувся, як звичайно, о пів на дванадцяту. Штовхнув двері, були вони відчинені — Рая й не подумала зачинятися. Пройшов на кухню, розігрів вечерю й неспішно поїв. В домі було тихо, аж мертво, але він не поспішав заходити у спальню. Сидів і дивився на чорну шибу вікна, йому якось смутно стало. Даремно так сьогодні боявся й так чекав на Раю — очевидно, сама вона від нього не піде. Очевидно, для того, щоб пішла, її й справді треба вигнати, отже, їхня історія так просто не закінчиться. Тільки тепер зловив себе на думці: дорогою на роботу вона весь час була йому в голові, так само й на роботі, коли набирав нуднющі статті про добрива й штучне осіменіння, про бичків, корів, телиць, свиней, ніби галети пишуться не для людей, а для цієї худобини. Думав про Раю, повертаючись із роботи, ось і зараз сидить на кухні й міркує про неї. Чи ж він її любить? Аж пирхнув: хіба можна любити таку жінку? Нею можна покористуватися, побавитися кілька тижнів, але любити? Однак її образ весь час стояв перед очима — зрештою, навіть поживши трохи з нею, що він про Раю знає? Чи знає, де її дім, де працює її "мамка", з ким раніше жила, що в неї в голові, що відчуває й думає. А може, вона таки несправжня? Щось було в її поведінці механічне, ніби й вона справді лялька, котра ожила. "Господи, — подумав він, — чортівня якась!" Сидів і відчував, що його вже тягне в спальню, тягне якось важко, тоскно, що й досі не звільнився від чекання, яким сьогодні перехворів. Було таке в ньому, ніби щось дороге зникло, в чомусь дорогому розчарувався, змирився навіть, що його, того дорогого, нема й не буде, і ось виявляється, нічого не змінилося.

Вася допалив сигарету, затовк недопалка в попільниці й устав. І тут його несподівано вдарило: а що коли вона злякалася, що він і справді її поб’є, й пішла Кинувсь у спальню, забувши вимкнути на кухні світло, й клацнув вмикачем у спальні. Нове рябе, квітчасте, картате, чортзна-яке плаття охайно висіло на спинці стільця, біля ніжок стояли лискучі туфлі, а Рая лежала в ліжку й блимала очима Підійшов і стяг з неї ковдру — спала вона, як завжди, в костюмі Єви.

— А білизну собі не купила? — спитав.

— Ні, — відповіла вона, ледь-ледь розсуваючи ноги.

— Чому ж?

— Не треба мені, — сказала байдужно.

— А в тебе не буває того… — він замкнувся. — Місячного?

— Ні, не буває, — мовила вона спокійно. — Це в мамки буває.

Він свиснув і сів на ліжко. Дивився на неї: ну що ж, тіло, як тіло — з-під пахви виглядала лялька.

— Ти що, спала з лялькою? — здивувався він.

— Ну да, — сказала вона й пригорнула ляльку до себе.

— А мене ти можеш хоч раз так пригорнути? — спитав він із тремом у голосі.

— Нє, — сказала Рая. — Ти ж не лялька.

— Слухай, ти завжди була така дурна?

Але вона не відповіла. Гладила ляльку рукою з новим манікюром і дивилась у стелю.

Тоді він відчув, що дратується, що, власне, дратує його не її стоїчна байдужість; можливо, вона якась малахольна, чи чортзна-що! Раптом зрозумів тих чоловіків, що її били, — таке будь-кого може вивести із себе! Сам не тямлячи чому, схопив ту ляльку, вирвав її з рук і жбурнув на підлогу, аж квакнула жалібно. І раптом побачив, що вся вона зіщулилася, затулила руками обличчя, скорчилась — чекала, що битиме її.

— Не бий мене, не бий! — пропищала жалісно. — Не бий!

Він знову сів на ліжко, піт градом котився йому по чолі. Аж трусило його трохи: чого це вона подумала, що збирається їх бити? Чого це взявся видирати ту ляльку? Може, в неї все повторювалося так з іншими чоловіками — вона наперед знає, що має відбутися в тих стосунках.

— Раю! — сказав він тихо. — Я тебе не битиму, їй-богу! Але й ти щось зроби для мене. Прибери коли-небудь в хаті, приголуб мене, коли любимося, — хіба це так важко? Не хочу тебе проганяти, бо полюбив тебе. Хочу, щоб ти залишилась у мене, зрозумів сьогодні — без тебе мені життя порожнє. Чуєш?

Зирнув на неї: вона підтяглася на подушку, обхопила руками груди, ноги підтисла так, що не видно було й лона, й дивилася переляканими, несусвітськими очима.

— Ти що, ненормальна? — спитав, звишуючи голос.

Мовчала; очевидно, якийсь незрозумілий жах він уселяв.

— Ну, чого на мене так дивишся? — крикнув він.

Але вона дивилася так само. Підвів руку, щоб поправити собі волосся, і вона схопилася руками за лице.

— Боже мій, Боже! Хто тебе залякав отак, нещасну?

Сиділа заціпеніло, затулившись руками, а він уже відтанув. Повільно роздягся, погасив світло, ліг біля неї й почув, що вона сповзла з подушки й лягла побіч. Провів рукою по її тілу: було воно холодне. І він поліз на гору, як альпініст, чіпляючись руками й ногами, з якимсь відчаєм, злом та задоволенням, бо відчув: тільки так зможе повірити, що вона — не міраж, не частина його сну, не вигадка розпаленої уяви, не лялька, не витвір якогось неймовірного фантаста, не породження нічних тривог, не відчай самотнього чоловіка — вона реальна, як земля, хоч і прибита морозом і висушена вітрами; що в цьому світі не йому, а їй, можливо, потрібна ласка; тоді вона відтане, розмерзне і так справді може бути. Бо чого б це вона плакала й просилася, ще там, у Митька Гілляки, аби її привели до нього, чого б вона сьогодні поверталася сюди? Злизував з її вуст рештки помади, притискав її до себе, шепотів лагідні слона, але жодного відруху не почув у її тілі — лежала під ним як мертва.

І він відчув безнадію, що не зможе пробити цієї криги, в яку замурувалася, що в ній бозна-коли і бозна-як хтось зламав якусь важливу пружину; хтось її в дитинстві чи в підліткових літах понівечив — вона залишилася жити, але отака, як оце є. "Що ж мені з тобою, чудною, робити?" — думав він, лягаючи обіч і гублячи погляд у темряві стелі. А може, хай так залишиться? Зрештою, вигнати її він завжди зможе; прибирав, варив, прав і раніше він сам; з нею цілком задовольняє чоловічий голод, утримати її — не така вже велика затрата, зарплатня в нього нормальна й вистачить на двох; хай собі поки живе, адже вона тиха, тримається дому, а на сусідок-пащекух, на всіх оцих пилорамних Магаданш і рябих Надьок він чхати хотів. Одружуватися з нею не буде, було б навіть йому, Васі Равлику, з його добрим серцем, смішно брати собі таку жінку; зрештою, женитися він не поспішає, бо он той і той з його ровесників оженилися й тепер колотяться в домашньому пеклі. Ні, він не буде перевиховувати чи розморожувати цю дівчину-жінку, хай живе в нього як кішка чи собака, адже чого тільки люди не тримають у себе в хатах: змій, тигрів, левів, крокодилів, півнів, а один, як доводилося читати, завів собі в квартирі міської коробки коня. Вона ж, очевидно, за своїми повадками з родини кошачих, отож хай живе в нього ця кошача, поки не набридне їй чи йому.

Це були розумні, тверезі думки, він, Вася Равлик, оцінив їхню силу, а як приємно з тверезими й розумними думками вирушати в сон, адже сон — це нічні джунглі, невилазні зарості чорнобилю, лободи й лопухів, сон — це мертва бджола на зарошеному піску, сон — це заснуле на горищі кругле, схоже на паперову кулю, осине гніздо, сон — це равлик на стежці світу, може, й той, котрий удень стає хлопцем з околиці Васею Мілютенком, що його більше знають з прізвиська Равлик; сон — це шамотний їжак у заростях бур’яну, він підскакує до нього, щоб висмоктати з хатки, але Вася зовсім не бажає, щоб його висмоктав із хатки якийсь їжак, він миттю забивається в мушлю, і хоч їжак пробує вилизати його звідти, равлик тільки регоче подумки із марнотних їжакових зусиль. їжак присоромлено бреде геть, а равлик обережно висувається з мушлі, роззирається, прослуховує ніч локаторами ріжків, а коли впевнюється, що все спокійно, починає дертися на лопушиного стовбура. Добре знає, навіщо це йому треба, а треба йому видертися аж на верхівку, сісти на горішнього листка й дивитися на двері людського дому, де живе він у людській іпостасі вдень. Чинить це вчасно, бо двері безшумно розчиняються, і з них вихилясом виходить біла кішка. В неї світять, ніби два ліхтарики, зелені очі, шерстина поіскрює, бо місячне проміння електризує; кішка граційно сходить зі сходів, ніби ноги її в туфлях на високому підборі, — по доріжці, що веде до хвіртки, чути стукіт жіночих закаблуків: "Тук, тук, тук!" Кішка зупиняється, звук закаблуків при цьому стихає, кішка прислухається, обертається до дверей, які вже давно безшумно зачинились, і в минуті її, кішки отієї, не стало — розчинилася між ночі, як грудка цукру в склянці чаю. А він, равлик, тимчасом сумно похитнувся в люлі-листкові і з туги жував його соковиту плоть, смачну й поживну, треба сказати, а що мав чинити іще?

Хіба придумати собі крила, здивувавши цілий світ ("Равлик літає! Диво! Чудо!"), й полетіти шукати в цій темряві білу кішку? Але навіть уві сні не все можна придумати, бо не ти сон, а він веде тебе, бо ти летиш, чи повзеш, чи ідеш, куди він скеровує, отож сиди, равлику, на лопушиному листку, жуй собі його соковиту плоть, наповнюй примітивне черевце й сумуй, бо кішка зараз поза межею твого виднозору, вона знає, куди їй треба, з ким зустрітися і що чинити. Може, вона має в цій ночі таємне побачення з якимсь рудим котярою; може, вона ловить мишей, жаб чи рибу; може, вона має другого господаря, до якого стукає кігтистою лапкою у вікно, а тоді знову перетворюється в дівчину-жінку, і там тоді закипає така любов, що аж повітря в хаті клекоче. Равлик од таких думок позеленів на лопушиному листку, навіть світитися став, йому захотілося скотитися на землю й піддатися ризику бути з’їденим їжаком, а тоді покотитися клубком на звіди й розшуки білої кішки. І він би так і вчинив, коли б не творилося це уві сні. А оскільки він був равликом зі сну Васі Равлика, братом отого єхиди, котрий сидів у Васі в голові, то тільки й міг, що погойдуватись у льолі-люлі-листку і пити лопушиний борщ, запиваючи росою, що вже висипалася на травах та бур’янах, і уявляти, що в нього не крила виросли, а лопушині вуха, він плескає тими вухами об повітря, як жінка плескачем, коли розбиває в піну білки; отож Васі, чи точніше равлику зі сну, здавалося, що він летить, летить, як кінь, змилений та спінений, летить і кличе білу кішку, а хто коли в світі чував, як кличуть кішок равлики? Отже, равлик, а з ним його господар Вася, почали впадати у відчай, а єхида-брат тільки радів, бо й справді чудні речі діються в світі: Вася Равлик мав би заспокоїтися від своїх мудрих і тверезих рішень-думок, а він, дурний, сумує й гукає навіщось у ніч, а ніч, мав би він знати, — це одна із пустель, і цілком даремно посилати в неї крик радості чи відчаю.

6

— Ти, Вась, чогось на мене сердишся, — солодко проспівала ряба Надька, — а я можу щось тобі інтересне сказать.

— Чого б це я на вас сердився, тьоть, — сказав мирно Вася Равлик.