Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Я придивилася, знизу вправо йшов весь поверх володінь Дрона – виднівся похилий двосхилий дах. Значно нижче можна було розрізнити балкон – за такої ширини простору висота Дронової стелі теж була чималенькою, поверхи на два, якщо не три.

Вежа, що вінчала і без того найвище місце палацу, притулилася збоку, накриваючи колодязь зі сходами, які, схоже, дійсно спускалися до самої землі.

З усіх боків виблискував вогнями нічний Псарин, увінчаний для повного щастя повним місяцем.

– Ох, – тільки й видала я.

Очі Дрона опинилися так близько, такі мерехтливі. Як і раніше сталеві, але ця сталь тепер уявлялася мені моєю власною зброєю. Напевно, ніколи я не відчувала себе настільки під захистом, таку несподівану надійність, незважаючи на все, що відбувалося довкола.

Дракон наблизився, трохи нахилився, долаючи відстань, що розділяла нас, і раптом накрив губами мої губи. Зовсім не так, як вперше – м'якше і водночас гарячіше.

Не пам'ятаю, щоб бачила в нього стільки емоцій у рухах, у дотиках. Я раптом несподівано відчула себе дуже тендітною. І дуже потрібною.

Підняла руки по його плечах, віддаючись поцілунку, соромлячись своєї недосвідченості, зливаючись у русі.

Тримаючи мою голову, Дрон кілька разів поцілував мене, видихнув тихо. Я вкрила обличчя в його грудях, насолоджуючись навколишньою ніччю. Постояла трохи, відчуваючи, як він притискає до сильного тіла.

Але цікавість взяла своє і я озирнулася, наблизилася до однієї з колон, що підтримували вежу. Між опорами не було жодних перил чи огорож – страшно до краю підходити.

– Це щоб... політати?

– Хотілося б. Але батько заборонив обертатися. У свій час я намагався паркувати сюди літмобілі, але так не надто зручно.

Дрон обійняв мене ззаду, притискаючи до себе. Я відкинула голову на його плече, прикривши очі, віддаючись раптовій чарівності ночі та заграванню легкого літнього вітерця.

– Ти боявся вигнання? – наважилася спитати напряму. – Навіщо терпів усе це?

Дрон знизав плечима:

– Боявся? Ні, мабуть. Залишитися без рідних та друзів, без сім'ї та роботи, без звичних засобів для існування неприємно, звичайно. Але набагато гірше залишитися одному без жодної інформації. Джерела сходяться на тому, що дракони мудрі. Але я себе мудрим ніколи не відчував. Дурень дурнем. І весь час намагався дізнатися про таких, як я, знайти пояснення і, можливо, родичів. Якщо не в Псарині, то де? У вигнанні, вбиваючи весь час на полювання, щоб не здохнути з голоду? Моє становище давало мені доступ усюди, де знадобиться. Ну, майже.

– І що дізнався? – завмираючи запитала я.

– Нічого, – знову смикнув плечима під моєю головою Адран. – Після довгих зусиль вдалося виділити дві версії. Одна – релігійно-філософська, нібито дракони втілюються, коли світ перебуває під загрозою. Я намагався надати їй наукових обґрунтувань, думав, може гени виявляються, які закладені всередині всіх нас, якщо далекі спільні предки справді були дракони. Але як? Чому? Що активує?

– У лабораторію не здавав себе? – фиркнула я.

– Намагався, – хмикнув Адран. – А ще раніше намагався батько. Тільки, схоже, наших знань не вистачає, щоб вивчити драконячі гени. Нічого особливого у моїй крові не знаходять.

– А друга?

– Друга версія, що вони й досі десь живуть, лише ховаються. А коли вирішують повернути історію – з'являються серед нас. Але ми добре вивчили наш світ. Де вони можуть ховатись? Та й навіщо? Хай би вийшли на світ та взяли правління на себе. Загалом, обидві дивні та логіки не витримують. Але інших немає.

– Хтось зачистив інформацію?

– Я перерив купу архівів, з'ясував усе про Ватажків у кількох колінах, і те, що ще зберіглося про сім'ї королів-кішок. І нічого не знайшов! Жодних згадок, навіть натяку, нічого, що дало б ключ до відповіді, жодних дивностей у житті та поведінці. Дракона в сім'ї так просто не сховаєш. А враховуючи, що до обороту мене й відрізнити не могли – то й дітей ніхто не позбавлявся б! Нікого, хто б не пройшов ініціацію, нікого випадково загиблого, жодних кривавих подій, вигнань. Нуль.

Я стояла, спершись на мого чоловіка, слухала голос і ніяк не могла вирішити, про що хочу знати більше: про матір чи про знайдене учора в кабінеті.

– А навіщо батько вивчав? – стрепенулась. – Якщо не відрізнити.

– Після ініціації... – похмуро відповів Адран. – Я невиразно пам'ятаю, мені було занадто... не до того. Він влаштував матері розбірку, з ким зрадила та від кого народила чудовисько. Після цього я її не бачив, але батько відніс мою кров до лабораторії. Де йому підтвердили, що я його рідний син.

– Що він з нею зробив? – холодіючи прошепотіла я, уявляючи собі лють Вожака. Проте Дрон, на моє полегшення, озвався:

– Вигнав. Потім каявся і навіть відправив кілька загонів на пошуки. Але не знайшов.

– Вона була собакою?

– Вона не оберталася. Але батько вважав її за собаку. А запах... важко сказати, для мене вона пахла мамою. А для інших... чого я потім тільки не наслухався, – Дрон скреготнув зубами, стиснувши кулаки.