Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Дрон знову похмуро посміхнувся, підводячись. Трохи притримав мене, поки встала на ноги.

– Те, що Дейк перевірив і ретельно замкнув двері до моїх кімнат, здалося мені підозрілим, – відповів, беручи за руку та виводячи з кабінету.

Окинув наостанок поглядом стулку, що застрягла у вікні, потім рішуче пішов далі.

Ми перетнули всю його гігантську територію і наблизилися до таємних дверей, вперше відчинених навстіж. Там Дрон пропустив мене вперед, і я, обережно зазирнувши, остовпіла.

Частину зовнішньої стіни було вивернуто, крізь дірки виднілися вогні нічного Псарина, а на підлозі валялися викручені ланцюги, розколоті гранітні плити та розбитий годинниковий механізм.

– Але як? – пробурмотіла я.

– Утримати дракона можна, коли я сам цього хочу, – знову посміхнувся Дрон.

– Навіщо? – прошепотіла я, згадавши слова Дейка про вигнання. Дрон перевів на мене задумливий погляд.

– Гарне питання, – погодився.

Я очікувала, що він ще відповість, проте Адран лише потягнув мене назад, до наповненої чистою водою величезної ванни в підлозі.

Відкинувши піджак Дейка, підхопив на руки, зійшов зі мною по сходах і почав люто відмивати. Я віддалася його долоням, нехай робить що забажає, аби ніколи більше не відпускав! Потім теж спробувала відтерти особливо присохлий кривавий потік з його грудей.

Шкіра майже повністю загоїлася, лише на плечах, там, де з'являються шипи, виднілися рани, що ще затягувалися. Не видер же він їх ланцюгами? Сподіваюся, з його регенерацією нові відростуть?

Руки Дрона ковзали по тілу, але, дивно, жодних намірів я не помічала. Відмивши, він вискочив з води і навіть сходив по рушник. Я теж вибралася на борт, дракон обернув мене, ретельно обнюхав і не менш ретельно витер.

– Що тепер? – тихо поцікавилася я, усвідомивши, що він не збирається одразу починати доводити свої права на володіння моїм тілом.

Зізнатися, після всього пережитого мені теж нічого не хотілося. І було лячно. І залишалося лише одне бажання – дізнатися, що він встиг з'ясувати.

– Йдемо, – коротко відповів Адран, прямуючи до шафи.

Я спостерігала за ним, кутаючись у довгий рушник. На мій подив, він дістав цілком пристойні штанці та блузу і навіть – треба ж! – спідню білизну.

– Це тобі.

Ні, ну коли встиг замовити? Чи вони у нього давно зберігаються?!

Я скоріше одяглася, поки не передумав. Адран теж одягнувся в одні зі своїх обтягуючих штанів, дражнячи кубиками преса, що перекочувалися. Вказав на сандалі, сам одягнув тапки і повів мене до дверей у потайну кімнату.

Вони все ще залишалися не замкненими, всередині, як і раніше, зяяв пролом: цього разу ніхто не поспішав прибирати безлад.

Все разом викликало відчуття тривоги та небезпеки. І дике, божевільне бажання опинитися якнайдалі звідси.

– Куди ми?

– Хочу, щоби ти знала. Про всяк випадок.

Він перетнув кімнату ув'язнення, приклав руку до протилежної стіни, і частина облицювальної кладки від'їхала вбік, розкриваючи прохід. Авжеж, я сама нізащо не знайшла б його!

– Дай, – він узяв мою долоню, притиснув до стіни, зробив якісь неясні маніпуляції.

Потім вказав на ледь помітний горбик, що походив на нерівність штукатурки:

– Сюди, бачиш? Натискаєш сильніше.

Дрон зачинив отвір, я спробувала натиснути, потаємні двері піддалися. Ух ти! На мене налаштував, чи що?

– А далі куди? – прошепотіла я, проходячи за неї. – Адже кішок, що втекли, відловлюють?

Адран кивнув:

– Ти не втечеш. Але, можливо... можливо, Дейк знову спробує мене затримати. Це дасть тобі фору. Я знайду.

Ми опинилися у величезному колодязі, вгору і вниз по стінах якого йшли спіральні сходи. Я трохи постояла, поки очі звикали до темряви, наблизилася до поруччя, вдивилася вниз:

– Вона веде надвір?

– Так. Але вихід охороняється. Там не втекти. Є кілька проміжних. Один – у внутрішній сад. Краще печекай у ньому.

Я згадала свій перший день перебування тут, як нас вели повз палацовий сад за скляною стіною.

– Як я його впізнаю?

– Відрахуй треті двері, вони розташовані з різницею в кілька поверхів. Зсередини відкриваються легко, розберешся. Це на крайній випадок, запам'ятай.

Я кивнула, глянула вгору:

– А що там?

– Хочеш подивитися?

Знову невпевнено кивнула. Більше хотілося подивитися шляхи відступу, але Дрон взяв мою руку і потяг нагору, звично перескакуючи сходи. Схоже, просто ходити сходами він не вмів, навіть після поранень та безсонної ночі.

Піднявшись кілька кіл, ми вийшли на дивний круглий майданчик, відкритий з усіх боків. Тільки над головою височів шпиль.

Песів перець, та це ж і є вежа!