Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Мені треба було насамперед швидко відновити сили, щоб перерва у виконанні службових обов’язків стала якомога коротшою. У цьому — як і під час пізніших, триваліших відвідань — дуже допомогли сприятливий швейцарський клімат і приступне там чудове лікування. Мені було добре, як і завжди, у цій приязній атмосфері спокою і здоров’я, притаманній цій маленькій центрально­європейській країні. Швейцарський народ з його чотирма мовними групами й двома конфесіями може стати для нашого розколеного континенту прикладом згуртованості навколо цінностей, які творять стабільне і щасливе життя: старанна праця для підвищення загального й приватного життєвого рівня, твердий курс у внутрішній і зовнішній політиці, ефективний захист незалежності й миру в країні. Поширеними у Швейцарії були симпатія до Фінляндії й розуміння її і серед верхів, і серед низів, що оприявнювалися в багатьох спонтанних формах і зігрівали мені душу.

Після тритижневого курсу лікування в гарному Лугано я повернувся на батьківщину 9 травня ввечері. На мальмському летовищі мене зустрів генерал Вальден, який сповістив, що уряд напередодні вирішив поступитися тій вимозі фон Рибентропа і що це було зроблено передусім через критичну ситуацію з харчовими продуктами.

Ця інформація стала для мене прикрою несподіванкою. Чому уряд, який залишався непохитним кілька тижнів, тепер дійшов висновку, що конче треба погодитися на вимогу німців? Після візиту міністра Рамсая до Берліна я весь час категорично застерігав від такого кроку. Перебуваючи у Швейцарії, я ознайомився з тим, як нейтральна сторона оцінює шанси Німеччини дати собі раду у війні, і дедалі більше упевнювався: на державу, яка тепер міждержавним пактом пов’яже долю з Німеччиною, чекає загрозливе майбутнє. Тому я вважав своїм обов’язком зробити все, що міг, аби спонукати уряд переглянути ухвалу. Наступного дня після повернення я запросив прем’єр-міністра Лінкоміеса на обід до свого штабу, де були і міністр оборони з начальником Генштабу. Не уникаючи відвертих слів і категоричних тверджень, я заявив, що уряд наміряється зробити фатальний для країни крок, і вагомо зазначив: конче треба в останній момент переглянути ухвалу. Навідався я і до президента республіки, щоб висловити свою позицію. Перед моїм від’їздом до Ставки уряд скасував ухвалу.

Ставлення Німеччини найближчими тижнями аж ніяк не було прихильним, проте кризи, як багато хто чекав, не сталося. Імпорт харчових продуктів зупинився на початку червня, і в той самий час було повідомлено, що ми можемо сподіватися хіба на половину обіцяної кількості бензину й мастила, але цим, наскільки я знаю, контрзаходи й обмежилися. Після великої поразки в Тунісі німецьке керівництво мало інший клопіт, ніж тиснути на Фінляндію. А ще німці вважали небажаним занадто загострювати ситуацію, і це оприявнилося в тому, що наприкінці червня обмеження на експорт було скасовано.

До завершення червня розформували німецький батальйон СС, зібраний навесні 1941 року з фінських солдатів-добровольців. Коли його створювали, я висловлював рішучу незгоду з аргументами, які лунали за реалізацію цієї ініціативи, чужої і для мене, і для армії. Так сталося, що бійці батальйону саме перебували у відпустці у Фінляндії, коли закінчувався термін дії їхніх контрактів. Тоді, як я побачив, настав слушний момент заборонити їм поновлювати контракти, а надто що ті молоді солдати майже всі без винятку належали до вже мобілізованих вікових категорій. Ця позиція не знайшла повного розуміння, і мені не вдалося переконати уряд заборонити підписувати нові контракти. Міністерство закордонних справ, яке в часи формування батальйону взяло вербування під свій патронат, побоювалося, що таке втручання може справити негативне враження в Німеччині. Я і далі тримався своєї позиції, і коли юнаки тим часом зібралися в Ганко, відрядив до порту одного генерала, щоб він повідомив їм про мою заборону поновлювати контракти й сідати на корабель, який мав везти їх до Німеччини. Верховному начальникові війська СС Гімлеру довелося оголосити в наказі, що він розформовує батальйон, аби вберегти бійців від конфлікту обов’язків.

Моє ставлення до цього починання, звичайно ж, не поширювалося на тих юних солдатів, що, як я чув, у південноросійських степах і на Кавказі воювали відважно й безстрашно. При розподілі цих вояків по підрозділах ми намагалися по змозі зважати на їхні побажання, і я був радий бачити, як наші лави, що потребували кожного, поповнювалися юнаками, які мали досвід війни.

Фінляндії поступово довелося розпочати мобілізацію вишколеного резерву включно із 45-річними, чого ще не траплялося в жодній іншій країні, навіть у Німеччині. Наслідком цього майже тотального використання живої сили стала чимала нестача робочих рук, й аби усунути цю проблему, потрібні були радикальні організаційні заходи. Із цією метою я на початку 1943 року погодився надати командувача V корпусу, генерал-майора Мякінена, до послуг уряду: він став начальником трудових ресурсів міністерства шляхів і громадської праці.

Питання виходу Фінляндії з війни неодноразово впродовж року було на порядку денному. Російське посольство у Стокгольмі в липні поінформувало посла Бельгії, що СССР хоче перемовин про мир, але ініціатива має йти від Фінляндії. Відповідь фінського уряду на це звернення, як і російське повідомлення, була усною і, певно, полягала в тому, що принциповим вихідним пунктом для перемовин можуть стати кордони 1939 року, але уряд готовий за потреби обговорити й нове врегулювання кордонів.

Розгляд можливостей досягти миру відбувався влітку 1943 ро­ку на перемовинах з посольством США в Лісабоні, організованих через тамтешню фінляндську амбасаду. Наслідком цього обговорення стало те, що міністр закордонних справ Рамсай на прохання американців надіслав Державному департаменту особистого листа, який містив запевнення: фінляндська армія не заходитиме в бій з американськими частинами в разі, якщо вони після десантування в північній Норвегії поширять свою операцію й на територію Фінляндії. Це зобов’язання я, звичайно ж, схвалив. Мені не відомо, наскільки серйозно американці розмірковували над висадженням десанту в північній Норвегії, але було зрозуміло: діалог у Лісабоні породив сподівання, що на завершальній стадії війни можна буде взяти до уваги ще один врівноважний чинник на шляху експансіоністських зазіхань СССР.

Ні про ці, ні про інші контакти, які мали на меті покласти край війні, широка громадськість не знала. Тому показовим для настроїв у країні було те, що тридцять три відомих громадяни, зокрема й чимало народних депутатів, восени 1943 року в листі до президента висловили сподівання, що уряд вживе заходів для досягнення миру. Це звернення, назване «листом тридцятьох трьох», створило вельми дражливу ситуацію, коли його зміст оприлюднила шведська преса.

На великому войовищі події набували дедалі несприятливішого для держав Осі повороту. Західні країни, які здобули Сицилію