Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– «Ми – це вектор, який ніщо не зупинить на шляху вперед». От що вона сказала під час сходження, коли їхня зв’язка наздогнала нас із Чечиком.

– Що ти сказав?..

– «Ми – це вектор», – повторив Олег останні слова загиблої.

– Отже, вектор?

– Так.

Замість відповіді Академік поплескав його по коліну, потім відвернувся й замовк. Олег довго чекав на продовження, та щойно зібрався спитати щось, як Спартак співуче продекламував:

Бывают дни, когда опустишь руки,

И нет ни слов, ни музыки, ни сил.

В такие дни я был с собой в разлуке

И никого помочь мне не просил.

И я хотел идти куда попало,

Закрыть свой дом и не найти ключа.

Но верил я – не все еще пропало,

Пока не меркнет свет, пока горит свеча…[97]

– Чого-чого?! – Олег не вірив власним вухам. – Ти що, хочеш сказати, нібито «Машину врємєні» потайки слухаєш?!

– Якщо хочеш, можу тобі напам’ять продекламувати таке, про що ти б ніколи не подумав, ніби я колись це читав або слухав, – дивак із загадковим виглядом посміхнувся і знов поплескав товариша по коліну.

– Але ж «Машину врємєні» в пресі он як шельмують, про них же не одна розгромна стаття вийшла…

– Ну то й що?

– Але ж ти відмінник! Активіст! Цей, як його… «Прожектор» – от!

– Знаєш що… Я постійно попереджав усіх вас, моїх одногрупників: дайте попервах інститут закінчити – тоді розпочнеться зовсім інше життя. Попереджав же, от скажи? Тільки чесно, без дурні всякої. Ну-у-у?..

– Так, але… – і скрививши губи, Олег повільно промимрив: – Але ж виходить… виходить, що-о-о… ти всіх надурив, хіба ні?

– Червоний диплом у мене в кишені. Навчання позаду, тепер почалося реальне життя, як я і казав. Отож тепер я справжній.

– Ні-і-і, але ж ти!..

– Не віриш? Досі не віриш?

Олег заперечливо покрутив головою.

– Гаразд, – і Академік запропонував: – Якщо хочеш, то я зараз же на вибір продекламую тобі не тільки «Машину врємєні» чи «Наутилус Помпіліус», але й Окуджаву, Висоцького, Галича, Кукіна, Городницького, Візбора. Ще можу Токарєва і Дольського, проте їхня творчість мені якось не дуже, отож я знаю небагато їхніх пісень. Ну то як?..

– Та пішов ти, Академік чортів! – Олег аж відсунувся від колишнього однокурсника на інший кінець лавки. – У нас тут не іспит, зрештою, а я не викладач, щоб перевіряти твої знання. Та й загалом, ти сам сказав, що інститут лишився позаду, немов страшний сон.

– Чому це раптом «страшний сон»?! Ти ж стільки блоків цигарок викурив разом з товаришами!.. Стільки лекцій просидів, розписуючи «пулю»… А на гітарі скільки бренькав… Та й дівчину змінив не одну, наскільки я знаю. Хіба ж «страшний сон» таким буває?

– Зате тепер мене сюди, у Дніпрорудне, запхали! Я тут уже рік відішачив, а ще два попереду! А тебе в Києві зали- шили.

– Ну-у-у… Припустимо, мене теж у відділ електронно-променевого переплаву не взяли, незважаючи навіть на червоний диплом, – Спартак знизав плечима. – Наш завкафедрою все ж таки «настукав» у відділ кадрів ІЕЗ, що моя мама має «п’яту графу». Отож і довелося йти у конструкторське бюро, але то нічого, я знаю, що роблю.

– Ну й дурень! – з викликом промовив Олег. – Тебе ж на кафедрі залишити хотіли, треба було зголоситися – тоді б і горя не знав.

– Я знаю, що роблю, – зі спокійною твердістю повторив Спартак. Потім додав, хитро примруживши очі: – Зате я тепер сюди, до Дніпрорудного, у відрядження їжджу й можу до тебе в гості завітати принагідно.

– Та піш-ш-шов ти… лісом в обхід подалі!.. – тепер в Олеговому голосі бриніла непідробна злість. – Комсомольського активіста він п’ять років удавав, бачте… Лицемір чортів! С-с-сука!

– Кому стало гірше від того, що «Комсомольський прожектор» під моїм керівництвом перевіряв відвідуваність занять чи умови проживання іногородніх студентів у факультетському гуртожитку?

– Та ваші довбані перевірки!..

– Гаразд, давай так: ти можеш сказати, кого за моїм поданням відрахували з інституту чи виселили з гуртожитку? Хоча б одне конкретне прізвище?! Нумо?.. Давай називай, я чекаю. Тільки конкретно.

– Е-е-е… М-м-м…

Олег покрутив у повітрі розчепіреною долонею, але не знайшовся з відповіддю й мовив через губу:

– Я думав, що тобі подобається активничати. І всі так думали.

– А ти пригадай, скільки разів я просив вас не висувати мене на цю посаду?! Що, хіба ні, скажеш?..

– Так, ти просив про це, але…

– Але ви щоразу заперечували: «Якщо не висунемо у факультетське бюро комсомолу тебе – мусимо висунути іншого, а там ніхто не хоче працювати! А у тебе ж це так добре виходить!..»

– Так, але…

– Отже, ви мене самі висували всупереч моїм проханням! Тоді що за претензії до мене тепер?! Я просто виконував ту роботу, яку ви мені самі ж і доручали всі п’ять років, отак.

– І все одно ти чортів лицемір, слабак та імпотент.

– Щодо лицеміра, то ми вже все з’ясували, – Спартак раптом посерйознішав: – Диплом я отримав, доручену мені громадську роботу виконав, водночас нікому нічого особливо поганого не зробив. Хоча, як член факультетського бюро комсомолу, міг би. А от щодо слабака й імпотента…

Він пересмикнув плечима:

– Невже ти серйозно вважаєш, що всі ці роки ми з Евкою були б разом, якби сказане тобою було правдою?

– Так, поєднати тебе з Евкою – це, мабуть, найважче.

– А ти спробуй, спробуй! – хитро посміхнувся Спартак. – Одразу ж побачиш, що, не відкинувши фальшиві уявлення про мене, це не вдасться.

– Я й намагаюсь… і все ж не розумію тебе! Як так можна?! І навіщо?..

– Повір, на те була вагома причина.

– А може, ти зараз брешеш, га?! От чим доведеш, що тепер, оце переді мною ти справжній, а тоді брехав усім?

– Хоча б тим, що мене обрала така дівчина, якою була Евка Заремба. Ти ж у ній не сумніваєшся, так?..

– Та піш-ш-шов ти!.. Академік чортів.

Олег відчув, що мозок у нього закипає.

– Ну що ж, гаразд, – глянувши на простенький наручний годинник, Спартак нарешті підвівся з лавки. – Я так розумію, тобі й досі несила усвідомити, що насправді я не такий, яким ти звик мене бачити. Яким бачили мене всі однокурсники. А тому…

Запала невелика пауза.

– А тому, Олеже, я таки справді піду. Мені за годину треба бути у КБ Заводу будівельно-оздоблювальних машин, а ти… Тобі на яку зміну?

– На другу.

– На другу, то й на другу. Що ж, коли мене