Читати книгу - "Пробуджені фурії"

— Отак, — сказала вона. Відступи. Поговори зі мною, Таку. Відступи й поговори про це зі мною, чорт забирай.

— Про що ж говорити?

Вона сидить навпроти за дзеркальним столом і усміхається до мене. Її обличчя не дуже схоже на те, яке я пам’ятаю — це на добрих кілька років молодше, наприклад — але в новому чохлі мелькає луна того тіла, яке ціле життя тому вмерло на моїх очах під градом з «Калашниковых». Та сама довжина рук і ніг, те саме зачесане набік смоляне волосся. Щось є у тому, як вона нахиляє голову, щоб волосся сповзло з правого ока; те, як вона курить; те, що вона досі курить.

Сара Сахіловська. Вийшла після збереження, живе своїм життям.

— Ну, мабуть, ні про що. Якщо ти щаслива.

— Я щаслива, — вона випускає дим убік від столу, на секунду здається роздратованою. Це якась крихітна жевринка тієї жінки, котру я знав. — Тобто, чого ж мені не бути щасливою? Мій вирок скорочено за грошовий еквівалент. А гроші й досі припливають, біокодерам вистачить роботи на наступний десяток літ. Поки океан знову не втихомириться, у нас будуть цілі рівні інших потоків, які треба приборкати, і це я кажу про локальне. Комусь усе одно ще треба змоделювати наслідки того, що течія Мікуні наштовхується на теплу воду з Кошутської затоки, і щось із цим зробити. Ми подамося на тендер, щойно уряд виділить на нього кошти. Йозеф каже, що за такого темпу я виплачу свій вирок за наступні десять років.

— Йозеф?

— А, так, треба було сказати, — знову з'являється усмішка, цього разу ширша. Відкритіша. — Він справді чудовий, Таку. Тобі варто з ним познайомитися. Він тут керує проектом, і завдяки йому я вийшла з першою хвилею. Він брав участь у віртуальних слуханнях, був моїм зв’язком із проектом, коли я виходила зі збереження, а тоді ми просто, гм, знаєш, як воно буває.

Вона подивилася собі на коліна, і досі всміхаючись.

— Ти шарієшся, Capo.

— Та ні!

— Та так, — я знаю, що мусив би радіти за неї, але не можу. Надто багато спогадів про те, як її довгі бліді боки рухалися переді мною в готельних ліжках і вбогих таємних квартирах. — То цей Йозеф як, серйозно налаштований?

Вона коротко підводить очі, штрикає мене поглядом.

— Ми обоє серйозно налаштовані, Таку. Він робить мене щасливою. Щасливішою, ніж будь-коли.

То на якого всраного біса ти взяла й знайшла як мене розшукати, тупа корово?

— Це чудово, — кажу я.

— А ти як? — питає вона з лукавою цікавістю. — Ти щасливий?

Я зводжу догори брову, щоб виграти трохи часу. Скошую очі набік таким чином, який колись дуже її смішив, але отримую тільки материнську усмішку.

— Ну, щастя… — я скорчив іншу гримасу. — Це, гм, ніколи не було трюком з мого звичного арсеналу. Тобто, так, я вийшов раніше за тебе. Повна амністія від ООН.

— Так, я чула. І ти побув на Землі, правда?

— Якийсь час.

— І що тепер?

Я невизначено махнув рукою.

— Ну, я працюю. Це не так престижно, як те, що ви, народ, робите на Північному рукаві, але на виплати за чохол вистачає.

— Це законно?

— Жартуєш?

Її обличчя застигає.

— Ти ж знаєш, Таку, що коли це правда, мені не можна бачитися з тобою. Такі умови перечохлення. Я й досі на випробувальному терміні, мені не можна водитися з…

Вона хитає головою.

— Зі злочинцями? — питаю я.

— Не насміхайся, Таку.

Я зітхаю.

— Я не сміюся, Capo. Гадаю, це чудово, що в тебе все так склалося. Не знаю, просто як уявлю, що ти пишеш біокод, замість того, щоб красти його…

Вона знов усміхається — то був її основний вираз на час усієї розмови, але цього разу в усмішці видно болючий краєчок.

— Люди змінюються, — каже вона. — Тобі теж варто спробувати.

Незграбна пауза.

— Може, так і зроблю.

Ще одна.

— Слухай, мені вже час повертатися. Йозеф, мабуть, не…

— Та годі, — я показую на наші порожні склянки, що самотньо стоять на пошрамованій дзеркальній деревині далеко одна від одної. Був такий час, коли ми нізащо б не пішли з бару із власної волі раніше, ніж заставили б увесь стіл перехиленими чарками й одноразовими люльками. — Жінко, хіба ти вже геть не маєш самоповаги? Залишися ще на одну.

Вона так і робить, але ніяковість між нами не зникає. І коли вона знов допиває свій напій, то встає, цілує мене в обидві щоки й залишає мене за столом самого.

І я більше ніколи її не бачу.

— Сахіловська? — Вірджинія Відаура насупилася, шукаю чи серед спогадів. — Висока така? З дурною зачіскою, отак на одному оці? Так. Здається, ти якось привів її на вечірку, коли ми з Ярошем ще жили на вулиці Укаї.

— Все правильно.

— То вона подалася на Північний рукав, а ти знову при єднався до «Блакитних Жучків» для чого, щоб їй допекти?

Питання блимнуло надто яскраво, як сонячне світло на дешевому металевому оздобленні кавової тераси навколо нас. Я відвів погляд до моря. Воно не подіяло на мене так, як нібито діяло на Бразила.

— Все було не так, Вірджиніє. На той час, як я зустрів її, я вже приєднався до вас. Я навіть не чув, що вона вийшла. Останнє, що я чув після повернення з Землі — вона мотала повний термін. Врешті решт, вона — вбивця полісменів.

— Як і ти.

— От що значать земні гроші та вплив ООН.

— Гаразд, — Вірджинія потицяла пальцем у банку з кавою і знову насупилася. Кава була не дуже добра. — То ви вийшли зі збереження в різний час і через цю різницю загубили одне одного. Це сумно, але таке трапляється постійно.

За шумом прибою я знову почув Джапаридзе.

У морі бігає припливна хвиля від трьох місяців, і, коли ти дозволиш, вона відірве тебе від усіх і всього, що було тобі небайдуже.

— Так і є. Постійно трапляється. — Я знову повернувся й глянув на неї крізь притемнене повітря під парасолькою над столиком. — Але я не загубив її через ту різницю, Вірджиніє. Я відпустив її. Я дав їй піти з тим кавалком лайна, Йозефом, а сам відступив.

Її обличчя освітилося розумінням.

— О, ясно. Он звідки раптовий інтерес до Латімера й Санкції-IV. Знаєш, мені завжди було цікаво, чого ти тоді так різко передумав.

— Не тільки через це, — збрехав я.

— Гаразд, — її обличчя промовляло