Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

— Можеш навіть не говорити, куди ми їдемо, — бурмочу я, усе-таки розплющуючи очі. — Я тобі цілком довіряю, забіяко. До речі, ти боксувати ніколи не пробувала?

— На твоєму місці я б не жартувала. Цілком довіряє він... І, будь ласка, Резник, жодних різких рухів. Артуре!.. Я ж сказала, що ніяких...

Але мене завалює набік — туди, де точно має бути тепло, м'яко і добре. Десь між її шиєю і головою...

— Тільки не рухайся, так і замри, — суворо каже Рита, обережно повертаючи кермо. Я залишаю очі відкритими, щоб теж стежити за вогнями на дорозі за склом.

Може, річ у тім, що в мене голова наче пробита, а може просто в тім, що голова загалом у мене така вийшла по життю... Але мене так заводить, коли Шаповалова суворо і владно розмовляє, та й ще коли діє так упевнено.

Машина — дуже слухняна під її керуванням.

Я проїжджаю носом по її шиї, і запашна шкіра чуйно вкривається мурашками, а я посміхаюся. Рита невдоволено бурмоче.

От би поспати так — зариваючись обличчям у ніжне й гаряче тепло, яке випромінює її тіло. Я б спав тижнями.

На мить голова зовсім ватною стає, але потім мене попускає. Рита стурбовано зітхає і намагається поглянути на мене, але тут же повертається поглядом до дороги.

Ніби вона відчула, що мені стало недобре.

Але мені добре насправді. Я не впевнений, що зрушу з цього місця потім. Коли-небудь. Бо тут — між її шиєю і плечем — так добре, як буває тільки вдома.

— Хочу смажену картоплю, — бурмочу я. — Картоплю фрі. Багато. Всю картоплю, і щоб солона і прям жирна. — Підіймаюся зовсім трохи, щоб почухати носом її чудове і ненормально привабливе вушко. — І тебе хочу.

— Артур... — чомусь схвильовано тягне Рита. — Як ти почуваєшся?

— Та норм. Жити буду, док? Мені не завадило б, чесно. Бо тебе хочу.

— Артуре, — всього лише шепоче вона.

Рита знову прокручує кермо, і вогні машини, що проїжджає повз, частково засліплюють. Шаповалова так упевнено тримається, немов створена для водійського сидіння, і я перебуваю під враженням.

Я цілком здатний зараз все вивалити. Як я збирався злити всім спортивним ЗМІ інфу про наш зв'язок. І про те, що я для цього підготував...

Доведеться сказати про це, тому що я хочу, щоб Рита розуміла. Щоб вона нарешті запам'ятала, чим це все може закінчиться.

Але я скажу їй трохи пізніше, мені потрібна ще хвилинка... Ще кілька хвилин... Ще годину хоча б...

— Лоскотно, — слабким голосом відгукується Рита, коли я знову потираю носом її плече.

— Не хвилюйся, — шепочу я язиком, що заплітається, — якщо ми розіб'ємося, я тебе прикрию. Хочу, щоб цей сезон швидше закінчився, бо ми точно виграємо. Хочу Кубок, і тебе хочу. Але тебе більше, — зізнаюся їй просто на вухо.

— Ми не розіб'ємося, — суворо твердить Рита, і моїм тілом прокочується хвиля ознобу.

— М-м-м, га, — слухняно відгукуюся.

Мені здається, що вона зупиняє машину, бо від дещо різкого, але не зовсім гучного звуку, я змушений підняти голову.

Чорт, я ж зовсім забув! У мене є ще подарунок для Шаповалової. Я залишив коробку на задньому сидінні, після того, як... Коли пішов з її будиночка, після першої ночі.

Рита намагається закріпити рушник на моїй голові, але ось мені особисто потрібно терміново дістати коробку і тоді нарешті... Нарешті!

Рушник заважає, і Шаповалова покрикує на мене, але я вже посміхаюся, відкриваючи коробку з морквою.

— Ось! Це тобі, зайчихо!

Рита роздивляється помаранчевий овоч занадто довго і надміру пильно. Я одразу ж розумію, у чому проблема. Це все млява й негарна зелень на верхівці. Вона тепер виглядає сумно й поникло.

Ну хто таке дарує?

А все тому, що ця гордячка зіпсувала наш вечір тоді своєю ідіотською умовою "давай все залишиться в секреті".

— Артуре, ти щойно сказав, як хочеш картоплю, а це морква, — напружено розглядає вона помаранчевий плід.

Потім Рита акуратно поміщає його у свою долоню, і морквина, виявляється, вже гниє з іншого боку.

— Ти не розумієш, — зло пояснюю я, — це морквина тобі. Для тебе. Бо ти — зайчиха. Забула чи що? Я трохи... не встиг подарувати її тобі раніше.

Намагаюся сфокусуватися на ній поглядом, і коли вдається — то світлі круглі очі Рити дивляться на мене дуже уважно.

— Я зрозуміла, Артуре, — тихо вимовляє вона. — Дякую. Нам потрібно виходити, зараз нас тут зустріне моя знайома. Це лікарня, Резнику, поводься спокійно.

— А ти куди? — моментально хапаю я її за рукав помаранчевої куртки.

— ... У сенсі куди? — дивується Рита. — Я з тобою йду, почекай, відкрию тобі двері з іншого боку.

— Я сам відчиню, — підвищую я голос і тут же здійснюю сказане. — І сиди зараз нормально, це я тобі відчиню двері з того боку.

— "Нормально", — невдоволено бурчить Рита, поки я виходжу з машини.

З глузду з'їхати, вміє ж ця впертість розлютити на порожньому місці. Ніби я сам вийти не в змозі! Відчиняю її дверцята й одразу ж витягую командувачку, у якої підозріло почервонів ніс.

— Ти чого, ну? — рішуче запитую я, притискаючи тонкі плечі до себе ближче.

— Нічого, — шелестить її голос, а зворушливі очі повільно змахують віями. — Благаю, йдемо швидше, Артуре.

До нас вибігає незнайома жінка, а потім з'являється і лікар. З ним у нас виникає коротка і змістовна розмова. Усе як я люблю.

Потім моя макітра стає центром загальної уваги, і мені під шкіру запускають навіть голки.

Можливо, це вплив знеболювального засобу, але я почуваюся так, наче перебуваю в довбаній казці. Рита від мене не відходить, і ми постійно перемовляємося. Вона сама чіпляє мою руку, коли випадає нагода. У неї тепла і трохи волога долоня.

"А де морквина?", раптом хочу я запитати в певний момент. Між іншим, я дві години за нею бігав, чому ми залишили морквину в авто?

Але казки зазвичай швидко закінчуються, і з моєю відбувається те ж саме.

Рита повертається в палату, і я розвертаю голову, а на її витонченому блідому обличчі розповзається вираз оголеного гніву.