Читати книгу - "Хибні мрії, Ліана Меко"

Однак, то виявилося не востаннє. Він помилився. І тепер стоячи біля виходу супермаркету, де він працював охоронцем, Ігор намагався зрозуміти чи відчуває він розчарування з цього приводу, чи, що ймовірніше, радість. У будь-якому разі, побачивши її, серце зайшлося як божевільне, а руки чомусь заніміли. Хтозна, яка емоція характеризується подібними проявами.

Ігор стояв на своєму посту, відпрацьовуючи останню зміну, коли в приміщення влетіло дівчисько і швидким впевненим кроком попрямувала одразу до касира. Ігор трохи з ніг не впав, коли побачив її тут. Завмер на місці і прислухався. Він стояв досить далеко, отже, йому нічого не було чути, але підійшовши ближче, він ризикував бути поміченим нею, а Ігореві це було зовсім непотрібно. Не зараз, коли до від'їзду залишилось якихось три дні. Диплом отримано, гроші зібрано, залишилося лише отримати розрахункові, які підуть на проживання та дрібні витрати.

За цей місяць Ігор добре попрацював. І катастрофічно втомився. Вантажник, охоронець, кур'єр. Нічна, денна, добова – він брався за будь-яку роботу, у перервах готувався до іспитів. Майже не спав і їв у кращому разі один раз на день. Але мети було досягнуто. Квиток куплено, гроші на внесок готові. Думками він уже був там. На рингу. У бою. Він навіть на своєму посту стояв у бойовій стійці, прокручуючи в голові всі можливі удари, зв'язки та блоки, яким його навчив Михайло Андрійович, і які можна з успіхом застосувати у боксі.

Він був готовий, налаштований та спокійний. І тут вона. Знову.

Стоїть із прозорою коробкою для збору пожертв і вже п'ять хвилин щось товкмачить касирці. Літня касир кривиться і невдоволено підтискає губи, дратуючись все сильніше на наполегливе дівчисько, що відволікає її від роботи. Але дівчина ніби і не відчуває хвиль роздратування, направлених в її бік, з гуркотом ставить коробку на стрічку і голосно просить покликати адміністратора. Оглядає зал у пошуках того, хто міг би допомогти. У пошуках охоронця, якому варто було б лише натиснути на кнопку рації і сказати, що в зал вимагають адміна. Ігор відступає за скляний стелаж з бонусними товарами, ховаючись з поля зору. Немає тут ніяких охоронців. Жодного.

Його не видно. Зате відкривається непоганий вид.

За хвилину з'являється Антон. Той ще придурок, дев'ятнадцятирічний пацан, по блату поставлений на посаду адміністратора. Хлопець ні чорта не тямить у цій роботі, зате зарозумілість у нього просто фантастично безмежна. Роздута до неможливого.

Ігор спостерігає за дівчиною, що активно жестикулюючи, намагається щось донести придурку. Той з розумним виглядом киває, потім негативно хитає головою, схоже, відмовляючи їй у якомусь проханні. На його обличчі ясно читається почуття влади та переваги. І таке вдоволення, наче він чортовий вершник доль, а не звичайний адмін у глухому магазині.

Дівчина не залишає своїх спроб щось довести придурку, але той, навіть недослухавши, розвертається та йде.

Ігор думає, що непогано було б насамкінець зламати мудаку ноги.

Бачить, як плечі дівчини опускаються, вона якось поникає, і, підхопивши коробку, повільно розвертається.

Сам не розуміючи навіщо, ще до того, як встигає подумати, Ігор робить крок уперед. Виходить зі свого укриття, виростаючи, наче з нізвідки, у неї на шляху. Дівчина йде, не підводячи голови, здається, вона так і пройде повз, але ні. Опущені очі піднімаються, щоб знайти вихід із будівлі і наштовхуються на груди у чорній формі охоронця. Повзуть вище, щоб визначити, хто і навіщо заступає їй шлях. Зустрічаються з очима Ігоря і розширяються. Дівча завмирає на півкроці, ніби врізалася в невидиму перешкоду. Рот відкривається, з шумом втягуючи повітря, і дівчина автоматично видає:

- Привіт. - Видихає, але, схаменувшись і усвідомивши, з ким вона щойно привіталася, раптом бентежиться. Практично панікує. Відводить очі, ніби шукаючи орієнтир, за який можна зачепитися, щоб не зомліти від збентеження і незручності.

- Привіт. – Несподівано хрипко відповідає Ігор, тихо прочистивши пересохле горло, і розуміє, що це просте слово, звичайне привітання, яким нормальні люди обдаровують один одного під час зустрічі, звучить між ними вперше. Вперше між ними відбувається щось звичайне, і через те, що це так просто, воно здається чимось неймовірним. Диким. Мов планета зійшла зі своєї осі, раз вони раптом змогли заговорити як нормальні люди. Раз вони можуть просто стояти один навпроти одного, не спопелюючи один одного ненавистю, не обрушуючи один на одного потоки злості, не ігноруючи один одного. Без страху та зневаги.

Ігор бачить, як дівчина сильніше притискає до грудей прозору коробку, ніби захищаючись, намагаючись заслонитися від нього, незграбно тупцює на місці.

- Що це? - Запитує Ігор, киваючи підборіддям на коробку, намагаючись заповнити незручну паузу.

- Це… - дівчина розвертає коробку і дивиться на неї так, ніби й сама не знає, що це, і взагалі вперше бачить. – Це для збирання коштів. - Відповідає, насупивши брову і нарешті піднімає очі на Ігоря.

Ігор розглядає зображення, що відкрилося йому, і бачить фотографію дитини: малюка, віком не більше року. З фото неясно дівчинка це чи хлопчик. Текст він прочитати не може - дівчина закриває його рукою.

– Я хотіла поставити її тут… Але цей… адміністратор… не дозволив. Навіть не пояснив причин. - Смикає плечем дівчина. Кидає довгий погляд на двері, за якими зник мудак-адмін, чи то розмірковуючи про причини його відмови, чи то прикидаючи, чи не спробувати вмовити придурка ще раз. Потім мотає головою, наче проганяючи думки і знову дивиться на Ігоря.