Читати книгу - "Хибні мрії, Ліана Меко"

– А ти… працюєш тут? - Задає питання, відповідь на яке і так очевидна, і Ігор не може утриматися від звичного глузливого погляду. Піднімає брову, і дівчина знову збентежено опускає очі.

- Добре, я піду. - Вимовляє дівчинка, збираючись обійти Ігоря, що стоїть на її шляху, коли раптом той, подавшись якомусь неясному пориву, вихоплює коробку у неї з рук.

- Зніми замок. – каже Ігор, відбираючи коробку у дівчини, яка не чинить опір, і повертаючи її до неї вперед замком.

– Що? – здивовано розплющує очі дівчина. - Але тоді ... - Запинається, ковтає готові зірватися з язику обурення і замислюється. Здогад осяює її обличчя. Зніми замок, і вони дозволять залишити коробку тут. Запускатимуть у нього свої погані руки, потихеньку вивуджуючи зім'яті купюри. Але так вона зможе зібрати хоч щось. Хоч якісь крихітки. Краще ніж нічого.

Дівчина розуміє. Знову дивиться в очі Ігореві і повільно, поки не зовсім впевнена у правильності своїх дій, простягає руку до коробки та знімає невеликий навісний замок.

- Добре. - Вимовляє запізнілу згоду і киває, задумливо закусивши губу.

Ігор йде до столу, призначеного для пакування продуктів покупцями, та ставить на нього коробку. Дивиться на оголошення, що відкрилося його погляду. Воно говорить, що у якогось Матвія діагностований інсулінозалежний цукровий діабет і йому потрібне дороге лікування і догляд. Дівча підходить і стає поруч. Дивиться на коробку, ніби оцінюючи, чи вигідно вона тут виглядає.

Вони так і застигають біля столу з коробкою, кожен думає про щось своє. А може про одне й те саме.

Збоку, напевно, вони схожі на двох поціновувачів мистецтва, які прийшли в художню галерею і стирчать з розумним виглядом біля картини відомого художника.

- Це твій... - Ігор робить паузу, не знаючи, як, а може, навіть боючись, закінчити питання. Брат? Племінник? Син???

- Е, ні. Це просто хлопчик. Із притулку. - перериває його маячні здогади дівчина.

Ну звичайно. Який, до біса, син? 

Зрештою Ігор помічає надруковане дрібним шрифтом посилання під фото. Придивляється, звузивши очі. Благодійний фонд Кіри Виноградової. Реквізити рахунку, номер реєстрації. Кіра. Виноградова. Це вона? Це ж вона! Ігор повертає голову та піднімає на неї здивований погляд. Дівчина бічним зором помічає пильну увагу і якось тушується.

– Фонд? – несвідомо підвищує голос Ігор, дивлячись на дівчину примруживши очі, не приховуючи свого здивування.

- Ну, так. - Дівча просто знизує плечима і дивиться в його обличчя. Її очі не виражають ні самовдоволення, ні гордості, ні зарозумілості. Вона просто знизує плечима, так ніби будь-який дурень за бажанням може організувати благодійний фонд імені себе.

 Пфф. Теж мені. Хіба це не робить кожен другий? - Ось що виражає її обличчя. Задумливе і дещо розгублене.

Ігор вирячається на дівчину з подивом, змішаним з якимось дивним, новим почуттям. Таким, яке ми відчуваємо, дивлячись на людей, які роблять щось благородне. На людей гідних. І не може відвести погляду.

- Це не моя заслуга, не треба так дивитися на мене. - Зніяковіло пересмикує плечима дівчина, зіщулившись під пильним поглядом. В її очах виразно миготить жаль. Ігор хмуриться і відводить погляд розмірковуючи. Жаль? Чому? Дівчина не перестає його дивувати.

- Значить… Кіра Виноградова – це не ти? – скептично піднімає брову.

- Я ... але ... - Починає дівчина і замикається. Морщиться, хмуриться, наче вона заплуталася і не знає, як правильно пояснити ситуацію. - Фонд – це не моя ідея. І я його не створювала.

- Так, але коробку сюди притягла ТИ. – кивнувши на коробку, зауважує Ігор, з цікавістю продовжуючи спостерігати за реакцією дівчини.

- Хм. Так. Але ... Мені відмовили, і я збиралася просто піти. Тож… навіть у цьому мені допомогли. Ти допоміг. - гірко посміхнувшись, вимовляє дівчина і за кілька секунд додає. - Дякую, до речі. Якби не ти, я пішла б. Сподіваюся, так буде не скрізь.

- Та власне... Нема за що. – відгукується Ігор, розводячи руками. А дівчина раптом піднімає очі, уважно дивиться на нього, а за якусь мить куточки її губ піднімаються в щирій, вдячній посмішці. Без збентеження або кокетства, проста посмішка та прямий погляд. 

Ігор ковтає і повільно моргає. Вона посміхається. Вперше посміхається ЙОМУ. І ця її посмішка раптом викликає небувалу розгубленість. Ігор напружується, починаючи чомусь неслабко хвилюватись під її уважним поглядом. Обличчя його враз стає серйозним і від дівчини не ховається ця зміна. Вона, як високочастотний прилад, ловить найменші зміни його міміки і робить якісь свої висновки. Посмішка сповзає з її обличчя так само швидко, як з'явилася. Вона відводить очі, дивиться кудись убік, лоба прорізають глибокі вертикальні зморшки, вона хмуриться, напевно лаючи себе за випадковий прояв дружелюбності.

А Ігор раптом починає злитися. Сам закликає до своєї злості, щоб вона зазвичай, витіснила собою всі емоції, які зараз вужами запліталися всередині. Чорт. Навіщо вона прийшла сюди? Саме сюди і саме в його зміну із цією проклятою коробкою. Знову внесла до його душі смуту. Знову розгорнула його думки на сто вісімдесят градусів, змушуючи на мить захотіти лишитися. Залишитися тут, у цьому місті, у цьому житті. Поблизу з цією дивною дівчиною. Щоб дізнатися, які ще сюрпризи приховує її таємнича душа. Щоб познайомитися з нею ближче, і зовсім по-іншому, по-людськи, без руйнівних почуттів, з яких у них все почалося.