Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

Це саме те, чого я боявся. Вони спільники. Деніел домовився з Лакеєм, і вони полюють для Чумного Лікаря на Анну. Я не знаю, чим живиться це вороже ставлення до неї, але воно пояснює, чому Чумний Лікар постійно намагається налаштувати проти неї і мене.

Поклавши руку Деніелові на плече, він веде його до дерев, там мені їх не видно. Дружність цього жесту ошелешує мене. Я не можу згадати жодного разу, коли Чумний Лікар торкнувся б мене або був хоча б натяк на таку можливість.

Пригнувшись, я поспішаю за ними, зупиняюся на краю дерев, прислухаюся до їхніх голосів, але нічого не чую. Лаючись, я йду глибше в ліс, час від часу зупиняюсь, сподіваючись побачити їх. Усе марно. Їх немає.

Почуваючись наче уві сні, я повертаюся тією дорогою, якою прийшов.

Скільки було правди з усього, що я побачив упродовж того першого дня? Тут хоча б хто-небудь є тим, ким стверджує? Я вірив, що Деніел та Івлін — мої друзі, що Чумний Лікар божевільний, що я доктор Себастьян Белл, чия найбільша проблема — втрата пам'яті. Звідки було мені знати, що то були лише стартові позиції в перегонах, про мою участь в яких мене ніхто не попередив?

«Краще тобі зараз перейматися фінішною лінією».

— Кладовище, — кажу я вголос.

Деніел вважає, що спіймає Анну саме там, і я не маю сумніву, що там він матиме при собі Лакея. Ось де все скінчиться, і мені треба бути готовим.

Я прийшов до колодязя побажань, де Івлін уранці отримала записку від Фелісіті. Мені кортить розпочати виконання свого плану, але замість іти до будинку я повертаю ліворуч, до озера. Це діє Рештон. Це його інстинкт. Інстинкт копа. Він хоче, щоб я побачив місце злочину, поки свідчення Стенвіна досі свіжі в моїй пам'яті.

Стежка заросла, з обох боків на неї хиляться дерева, а їхні корені, звиваючись, вилазять з-під землі. Ожина чіпляється за мій двобортний плащ, з листя крапає вода. Зрештою я виходжу на багнистий берег озера.

До цього я бачив його лише з відстані, але зблизька воно видається набагато більшим, вода має колір зарослого мохом каменю, на протилежному березі кілька старих гребних човнів прив'язані до елінгу, що вже розсипається на дрова. На острові в центрі озера розташована оркестрова сцена: облущений бірюзовий дах та дерев'яний каркас, побитий вітром і дощем.

Не диво, що Гардкасли вирішили залишити Блекгіт. Тут трапилося щось зле, і привид цього зла досі не залишив це озеро. Мій неспокій настільки сильний, що я мало не йду звідти, але більша частина мене хоче зрозуміти, що саме сталося тут дев'ятнадцять років тому, тому я йду вздовж озера, двічі обходжу його навколо, наче патологоанатом навколо трупа.

Минає година. Мої очі не знають відпочинку, але не знаходять нічого.

Розповідь Стенвіна видається повною й остаточною, але вона не пояснює, чому минуле тягне руки до ще однієї дитини Гардкаслів. Вона не пояснює, хто за цим стоїть і чого сподівається досягти цим. Я думав, що прийшовши сюди, зрозумію щось краще, але якщо озеро щось і пам'ятає, воно не має бажання ділитися своїми секретами. На відміну від Стенвіна, з ним неможна обмінятися, на відміну від старшого конюха, його неможна залякати.

Змерзлий і промоклий, я мав би спокусу здатися, але Рештон уже тягне мене до дзеркального басейну. Очі полісмена не такі розслаблені, як у моїх інших носіїв. Вони шукають обірвані краї, шукають нестачу чогось. Моїх спогадів про це місце йому недостатньо; йому треба побачити все наново. І тому, сунувши руки глибоко в кишені плаща, я стою на краю води, яка торкається підошов моїх туфель. Легкий дощ збурює поверхню, брижі плескають по густих клаптях плавучого моху.

Ну, хоча б на дощ тут можна покластися. Він стукає по обличчю Белла, коли той іде поруч з Івлін, і по вікнах сторожки, де спить дворецький і висить прив'язаний Ґолд. Ревенкорт слухає його у своїй вітальні, питаючи себе, де подівся Канінгем, а Дербі… Ну, Дербі досі непритомний, і в його випадку це, певно, навіть добре. Девіс лежить на дорозі, а може йде назад. У будь-якому разі він мокне. Мокне і Денс, який бреде по лісу, тримаючи на руці рушницю й бажаючи бути деінде.

Що ж до мене, я стою саме там, де сьогодні вночі стоятиме Івлін, коли притисне до живота сріблястий пістолет і натисне гачок.

Я бачу те, що бачитиме вона.

Намагаюсь зрозуміти.

Убивця знайшов спосіб змусити Івлін скоїти самогубство, але чому б їй не застрелитися поза очі, у своїй спальні? Навіщо виводити її сюди посеред вечірки?

«Щоб усі побачили».

— То чому не посеред бальної зали, або не на сцені? — бурмочу я.

Усе це надто театрально.

Рештон працював над десятками вбивств. Їх ніхто не режисирував; це миттєві, імпульсивні дії. Чоловіки зазирають після важкої денної роботи в чарки, здіймають гіркоту, що осіла на дні. Починаються бійки, дружинам обридає ходити з синцями під очима і вони хапають найближчий кухонний ніж. Смерть трапляється у провулках і в тихих кімнатах із серветочками на столах. Дерева падають, розбивають людей, спорядження вислизає. Люди вмирають так, як умирали завжди: швидко, нетерпляче або нещасливо; але не тут, не перед сотнею людей у бальних сукнях і смокінгах.

Яка людина може зробити з убивства театр?

Повертаючись лицем до будинку, я намагаюся згадати шлях, яким Івлін іде до дзеркального басейну, згадую, як вона пливла від полум'я до темряви, хитаючись, наче п'яна. Я згадую сріблястий пістолет, що блищить у її руці, постріл, тишу, а потім феєрверки, коли вона падає у воду.

Навіщо брати два пістолети, якщо достатньо одного?

«Вбивство, яке не видається вбивством».

Так його описав Чумний Лікар… Але що як… Мій розум хапається за край думки та виманює її з пітьми на світло. З'являється найдивовижніша ідея.

Єдина, що має якусь логіку.

Я здригаюся від того, що хтось стукає по моєму плечу, і мало не падаю в дзеркальний басейн. На щастя, Ґрейс хапає мене й тягне до себе. Мушу визнати, що не можу назвати цю ситуацію неприємною, особливо коли