Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

— Що ти в біса тут робиш? — питає вона. — Я тебе всюди шукала. Ти пропустив обід.

У її голосі турбота. Вона дивиться мені в очі, обшукує їх, але я не маю жодної гадки, що вона хоче там знайти.

— Я пішов погуляти, — кажу я, намагаючись розвіяти її неспокій. — І почав уявляти, яким усе тут було під час розквіту.

На її обличчі з'являється сумнів, потім він зникає, і вона обіймає мене, зігріваючи теплом свого тіла.

— Тепер уже важко згадати, — каже вона. — Усі мої спогади про це місце, навіть щасливі, заплямовані тим, що сталося з Томасом.

— А ти була тут до того, як воно сталося?

— Хіба я тобі не розповідала? — каже вона, кладучи голову мені на плече. — Напевно ні, я була тоді мала. Так, я була тут, як і майже всі, хто присутні тут сьогодні.

— Ти бачила це?

— Слава Богові, ні! — каже вона. — Івлін організувала для дітей пошук скарбів. Мені, певно, було не більше семи, як і Томасові. Івлін було десять. Вона була така доросла, тож усі ми були на її відповідальності.

Ґрейс стає відчуженою, відволікається на спогад, що розпочинає політ.

— Тепер я, звісно, розумію, що вона просто хотіла покататися верхи, а не доглядати за нами, але тоді ми вважали, що вона була до нас дуже ласкава. Нам було дуже весело, коли ми бігали один за одним по лісу, шукаючи підказки, аж раптом, не сіло не впало, Томас дременув геть. Більше ми його не бачили.

— Дременув? А він сказав, чому він убігає, або куди він прямує?

— Ти питаєш так, ніби допитуєш мене як полісмен, — каже вона, притягуючи мене ближче до себе. — Ні, він не затримався, щоб відповісти на питання. Він спитав, котра година, й побіг.

— Спитав, котра година?

— Так, неначе він мав бути деінде.

— І він не сказав вам, куди йому треба?

— Ні.

— А він не поводився незвично, не казав нічого дивного?

— Та ми з нього ледь могли слово вичавити, — каже вона. — Взагалі-то, він весь той тиждень був у дивному настрої: замкнений, похмурий, сам на себе не схожий.

— А яким він був зазвичай?

Вона знизує плечима:

— Шкодив постійно. Він був саме в тому віці. Йому подобалося тягати нас за коси, лякати нас. Міг піти за нами в ліс, а потім раптом вискочити, коли ми цього не очікували.

— Але впродовж тижня він поводився дивно? — питаю я. — Ти певна, що саме тоді все почалося?

— Ну, певно, так, бо саме тиждень ми були в Блекгіті перед вечіркою, — вона тремтить і дивиться на мене. — За що вчепився ваш мозок, пане Рештоне? — питає вона.

— Вчепився?

— Я бачу ці маленькі зморшки, — вона стукає пальцем поміж моїми бровами. — Вони з'являються, коли тебе щось непокоїть.

— Я ще не певний.

— Що ж, спробуй не робити цього, коли з бабусею знайомитимешся.

— Не супити лоб?

— Не думати, дурнику.

— Чому я мушу не думати?!

— Їй не подобаються молоді чоловіки, які забагато думають. Вона вважає це ознакою ледачості.

Температура повітря швидко падає. Останні залишки денних кольорів тікають від темних грозових хмар, що тероризують небо.

— Ходімо в будинок? — пропонує Ґрейс, тупаючи ногами, щоб зігріти ступні. — Блекгіт мені подобається анітрохи більше, ніж усім, але я радше повернуся в нього, ніж зі власної волі змерзну до смерті.

Я кидаю на дзеркальний басейн дещо тужливий погляд, але не можу розробляти свою ідею далі, поки не поговорю з Івлін, а вона наразі гуляє з Беллом. У що б мій мозок не вчепився, як це зве Ґрейс, йому доведеться зачекати, доки Івлін повернеться через дві години. До того ж, мені подобається перспектива провести час разом із тими, хто пов'язаний з трагедіями цього дня.

Пліч-о-пліч ми йдемо назад, до будинку, і з'являємося у вестибюлі саме вчасно, щоб побачити Канінгема, який дріботить сходами вниз. Він насуплений, занурений у думки.

— У тебе все добре, Чарльзе? — звернулася до нього Ґрейс. — Що ж це робиться сьогодні з чоловіками? Ви всі замріяні.

На його обличчі з'являється широка усмішка, його радість від зустрічі з нами надзвичайно дисгармонує з серйозністю, з якою він мене зазвичай вітає.

— А, двоє моїх улюблених людей! — театральним голосом каже він і зістрибує з третьої сходинки, щоб покласти руки нам на плечі. — Пробачте, я замислився.

Приязнь розтягує моє обличчя усмішкою.

Дотепер цей камердинер був просто кимось, хто час від часу потрапляв у мій день; іноді допомагав, але завжди переслідував власні мотиви, через що йому неможливо було довіряти. Але побачити його очима Рештона — все одно що заповнити чорні контури кольором.

Ґрейс і Дональд Девіси проводили літо в Блекгіті, росли поруч із Майклом, Івлін, Томасом та Канінгемом. Попри те, що виховувала його кухарка пані Драдж, усі вважали, що він син Пітера Гардкасла, і це ставило його вище за слуг. Заохочуючи таке ставлення, Гелена Гардкасл наказала гувернантці навчати Канінгема разом із дітьми Гардкасла. Може він і став слугою, але ні Ґрейс, ні Дональд таким його не вважали, хай там що кажуть їхні батьки. Вони троє — майже родина, ось чому Канінгем був одним з перших людей, кому Дональд Девіс представив Рештона, коли вони повернулися з війни. Вони троє близькі як брати.

— Тобі Ревенкорт дошкуляє? — питає Ґрейс. — Ти бува не забув йому добавку яєчні принести? Хіба ти не знаєш, який він тоді стає сварливий?

— Ні, ні, річ не в тім, — Канінгем задумливо хитає головою. — Знаєте, іноді день починається одним, а потім клац — і він уже геть інакший. Ревенкорт сказав мені дещо моторошне і, якщо чесно, я досі не можу в цьому розібратися.

— Що він тобі сказав? — питає Ґрейс, схиливши голову.

— Що він не… — Чарльз замовкає та щипає себе за ніс. Змінивши думку, він зітхає й закінчує цю тему розмови: — Краще я розповім вам усе ввечері, коли все вже мине й ми питимемо бренді. Поки що мені навіть слів бракує.

— З тобою завжди так, Чарльзе, — каже Ґрейс і тупає ногою. — Любиш ти почати розповідати щось пікантне й не закінчити.

— Що ж, можливо, ось ця річ покращить твій настрій.

Він виймає з кишені сріблястий ключ, до якого прив'язана картонка з написом «Себастьян Белл». Востаннє я бачив цей ключ, коли той був у кишені мерзотника Дербі, незадовго до того, як хтось оглушив його біля кімнати Стенвіна та поцупив цей ключ.

Я відчуваю, ніби