Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Можна було й міцніше вираз підібрати, коли я побачив, як усі бійці замість того, щоб хоч спробувати дати бій, кинули зброю і почали здаватися. Вони навіть втекти не пробували. Більше того — їхній командир, неподалік якого я займав позицію, теж кинув автомат і підняв руки.

Хоча. Якщо розумно оцінити обстановку, до чого безглузда бійня? Кров занадто дорогоцінний ресурс, щоб даремно її проливати. Здатись — правильне рішення. Можна ще трохи пожити.

А це що таке?

«Увага! Ви зазнали ментальної атаки 10-го рівня! Ваш захист зріс на +2. Досягнуто 5-го рівня. Опір ментальним атакам + 50%»

Ого! Оце так шандарахнув по мізках «Кагор», що мені одразу два рівні підняли. Очевидно, врятувало те, що я не боєць Опору, і атака вийшла не адресною. Тільки побіжно зачепило. А решту жорстко накрило. Тепер зрозуміло, чого вони так дружно руки підняли. Ментальна атака… Тож далі доведеться все самому...

І насамперед треба вибиратися із освітленої зони.

Ось коли скритність і плащ рейнджера знадобляться.

Притискаючись до землі, повільно, без різких рухів, задкуючи, як рак, повзу назад. Поки що вдало. Зосередивши увагу на бранців, мене не помічають. Хвилина, друга… Ф-фу… Я за межею світла. Тут ніч здається ще темнішою.

Відвертаюсь і якийсь час посилено кліпаю, даючи очам звикнути. Думку про те, що можна по-тихому звалити, жену геть. Нам із Сашкою не вижити без нових документів, а отже, мені потрібний Возген. А він не допоможе, якщо не врятувати решту. Тож вибору немає. Безумство це чи ні — доведеться вписатися.

«Вам доступне завдання «Пан, або пропав». Звільніть заручників. Поточний стан — 0/100. Додаткова умова: Територіальний координатор Возген Нарзакян має вижити. Нагорода: 1000 пунктів досвіду. «100» золотих кредитів. «+1» до Переконання. Велике зілля здоров'я»

А ось і Система підтвердила, що при всьому багатстві вибору альтернативи у мене немає. Справді: або пан, або пропав.

Гаразд. Назвався грибом... З чого ж почати?

У повітрі висить вісім дронів. По кутках умовного прямокутника розташувалися карателі. Поруч із одним з них — постать у сріблястому комбінезоні. Здалеку можна прийняти за людину. Лише пропорції інші. У Хантерів нижні кінцівки набагато коротші, зате верхні — значно довші, так що за бажання інопланетяни можуть пересуватися рачки лише трохи нахилившись. Звідси й принизлива назва «мавпи».

А ще череп… Якщо людський можна умовно вважати сферичним, то у Хантерів він більше схожий на диню.

Є й інші відмінності, але зовні вони не так помітні, а подробиці анатомії інопланетян досі не вивчені. Поки йшли активні бої, на планету вони не висаджувалися, тож ні живими, ні мертвими до рук землян не потрапляли. А потім уже не було кому вивчати. Єдине, що відомо достеменно — попри численні фантастичні опуси минулого — у плані сексу до земних жінок інопланетяни абсолютно байдужі. Як і до чоловіків. І всіх інших тварин. Звідси навіть виникло припущення, що Хантери безстатеві і розмножуються брунькуванням.

Все це промайнуло в голові, поки я розглядав командира загону. Починати треба з нього. Які б бойові характеристики не були в карателів, — це лише роботи з вшитим алгоритмом поведінки. Нехай змодельованим на досвіді сотень ситуацій, але все одно він обмежений, а значить: передбачуваний. Тоді як поведінка розумної істоти передбачити значно складніше. І саме цим ми небезпечні.

Мені не важко було покласти тезку однойменного вина прямо звідси, але це означає, видати себе з головою. Не помітити спалах у темряві тільки сліпий не зможе. Отже, треба вибрати таке місце, де постріл мене не викаже. А де таке? Правильно… У конусі світла прожектора. Він настільки яскравий, що всі мимоволі від нього відвертаються. Навіть андроїди. А фотоелементи дронів просто не розшифрують миттєве збільшення інтенсивності світлового потоку. Мало чого там прожектор блимнув? Може, стрибок напруги? Коротнуло щось…

Найважче вирішити, що робити. Далі — простіше.

Заклавши велику дугу, і низько пригинаючись, щоб навіть випадково не майнути на тлі неба або сірих стін будинків, я підібрався до найближчого прожектора. На щастя, вони були автономними. У сенсі обходилися без обслуги. Отже моє вторгнення в його «особистий» простір не було ніким помічено.

Підповз під триніжок. Зручно ліг і дістав штурмову гвинтівку.

Лейтенант Ка-Гор стояв від мене на відстані близько двадцяти кроків, повернувшись спиною і дивився на бранців, що наближалися. Бійці рухалися повільно, наче долали сильну течію. А точніше, чинили опір наказові. Але, як і загіпнотизовані удавом кролики, самі йшли до змія в пащу. Не в змозі впоратися із ментальним тиском.

Тримайтеся, хлопці. Зараз ми ситуацію трошки виправимо.

Впіймав на мушку ціль, плавно вибрав спуск і... вистрілив.

Хантер здригнувся, потягнувся рукою до рани в боці, голова його почала повертатись у мій бік, але життєві сили залишали тіло швидше. Коліна лейтенанта підігнулися, і він впав.

Кілька миттєвостей не відбувалося нічого, наче зупинився час. Потім бійці разом із Возгеном рвонули геть, а слідом заблимали плазмові сполохи. Дрони та андроїди не шкодували енергії, перевівши вогонь на промені. На моїх очах один такий дотягся до бійця, перекреслив навскіс, і на землю впали дві половинки тіла. Другого мазнуло по шиї, і голова бійця, перекидаючись, покотилася під ноги іншим втікачам, доки не зупинилася… обличчям до мене.