Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Гаррієт нахилилася вперед і без особливої цікавості подивилася на жука.

— Ага, вражає, — сказала вона. — Ну, одним словом. Пам’я­таєш, як я лежала в лікарні з бронхітом? Коли пропустила Гелловінське свято в школі?

— Ага, так, — відповів Гелі і відвернувся від жука, хоч щосили боровся з бажанням підняти й подратувати його.

— Тому я й захворіла. Земля дуже холодна була. Я вкрилася опалим листям і лежала, доки не стемніло й Іда не покликала мене в хату.

— Знаєш що? — підхопив Гелі, який — не в змозі опиратися — витягнув ногу й носком підсунув жука. — У «Хочете вірте, а хочете ні від Ріплі»86 була жінка, у якої в могилі був телефон. Набираєш номер, і під землею дзвонить телефон. Здуріти, правда? — Він присів біля неї. — А як тобі таке? От послухай, офігенська історія. От уяви, якби в місіс Богеннон у труні був телефон, і от дзвонить вона тобі серед ночі й така каже: «Мені потрібна моя золота перука. Віддайте мою золоту перу-у-у-уку…».

— Навіть не думай про таке, — різко урвала його Гаррієт, спостерігаючи, як долоня Гелі сторожко підкрадається до її долоні. Місіс Богеннон була церковною органісткою; померла в січні після тривалої хвороби. — Та й все одно, місіс Богеннон поховали в перуці.

— Звідки знаєш?

— Мені Іда сказала. У неї від раку все волосся повипадало.

Вони трохи посиділи мовчки. Гелі роззирався в пошуках того дебелого жука, але він — на жаль — зник. Хлопець розхитувався, п’ятами кросівок ритмічно бив по металевому виступу сходів, бух, бух, бух, бух…

Що це за тема з могилою, що вона говорить? Він їй усе розповів. Він на повну приготувався до сеансу лиховісного перешіптування в сараї, погроз, змов і остраху — та навіть якби Гаррієт накинулася на нього, уже було б краще, ніж нічого.

Зрештою, перебільшено зітхнувши й потягуючись, він підвівся.

— Ну добре, — поважно заявив він. — План такий. До вечері повправляємося з рогаткою. На тренувальній зоні. — «Тренувальною зоною» Гелі любив називати глуху ділянку свого зад­нього подвір’я, що пролягала між городом і сараєм, де його батько тримав газонокосарку. — А далі за пару днів перейдемо на луки й стріли…

— Я щось не дуже хочу бавитися.

— Ну і я теж, — відказав Гелі, діткнутий її словами. Справді, йшлося лише про дитячий набір лука зі стрілами, з блакитними присосками на наконечниках, і хоч він їх соромився, та все ж краще ніж нічого.

Але всі його плани Гаррієт не цікавили. Через кілька секунд напружених роздумів він — із прорахованим «слухай!», що мало б натякнути на зародження цікавості — запропонував одразу збігати до нього додому і приготувати, як він висловився, «збройний інвентар» (хоч він і знав, що єдина його зброя — це пневматична рушниця, іржавий кишеньковий ніж і бумеранг, який обоє не вміли кидати). Коли реакцією на це стало теж лише знизування плечима, він запропонував (ошаліло, у відчаї, бо витерпіти її байдужість здавалося неможливим) сходити відшукати один із журналів «Ґуд Гаускіппінґ» його матері й підписати Денні Ретліффа на Клуб книги місяця.

На цю ідею Гаррієт обернула голову, але її погляд зовсім не підбадьорював.

— Я тобі кажу. — Гелі трішки знітився, та все одно був надто переконаний у дієвості тактики з книжковим клубом, тож продовжив: — Таке і найгіршому ворогу не побажаєш. Моєму татові таке якийсь школяр зробив. Якщо ми достатньо тих реднеків попідписуємо, і ще й не раз… Та чуєш, — перервався він, утративши запал від непохитного погляду Гаррієт, — мені однаково. — У голові ще трималися спогади про страхітну знудженість від цілого дня на самоті вдома, тож якби вона попросила, він би з радістю роздягнувся й ліг на вулиці голим.

— Слухай, я втомилася, — роздратовано сказала Гаррієт. — Піду трохи побуду в Ліббі.

— Як скажеш, — після стоїчної бентежної паузи відповів Гелі. — Я тебе проведу.

Вони мовчки котили велосипеди по ґрунтовій дорозі до вулиці. Гелі приймав верховенство Ліббі в житті Гаррієт, хоч до кінця й не розумів його. Вона дуже відрізнялася від Еді й інших тіток — добріша, турботливіша. Ще в дитсадку Гаррієт казала Гелі й іншим дітям, що Ліббі і є її матір’ю; і, що дивно, ніхто, навіть сам Гелі, у цьому не сумнівався. Ліббі була стара, вони з Гаррієт жили порізно, проте саме вона привела Гаррієт за ручку в перший день, приносила на її день народження кексики для дітей, а також допомагала з костюмами на «Попелюшку» (де Гелі грав роль послужливої миші, а Гаррієт наймолодшої (і найкапоснішої) зі злих зведених сестер). Хоч Еді також навідувалася в школу, коли в Гаррієт були проблеми через бійки або пащекування, нікому й у голову не приходило, що матір’ю Гаррієт може бути вона: надто вже строга вона була, як одна з мегер-учительок алгебри в середній школі.

На жаль, Ліббі вдома не було.

— Міс Клів на цвинтару, — пояснила заспана Одін (якій трохи зайняло часу дійти до задніх дверей). — Прополює бур’яни на могилах.

— Хочеш туди сходити? — запитав Гелі в Гаррієт, коли вони повернулися на тротуар. — Я не проти. — Поїздка на Конфедераційний цвинтар була б спекотною, важкою й вимогливою, бо дорога туди пролягала через шосе й вигиналася підозрілими районами з халупами, де продають гарячі тамале87, на вулиці в кікбол грають маленькі греки, італійці й чорні, а в задрипаній жвавій крамниці продуктів старий чоловік із золотим переднім зубом продає тверде італійське печиво, забарвлені італійські шербети й поштучні сигарети по п’ять центів.

— Так, але там ще Еді є. Вона президентка Садового клубу.

Цю відмовку Гелі прийняв без зайвих запитань. Він завжди намагався триматися якомога далі від Еді, і бажання Гаррієт уникнути її абсолютно не здалося йому дивним.

— Тоді можемо піти до мене, — запропонував він, відкидаючи волосся з очей. — Ходімо.

—