Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

й м’язом, але погляд спрямовувала вже не в книжку, а прикипіла до нього і не відривала, як ото буває іноді під метом, коли побачиш дорожній знак, і далі бачиш його ще дві години; його це злякало, як той ковбойський капелюх на ліжку сьогодні. Фен розхерачував відчуття часу, так («тебе несе ніби феном, тому така назва! — подумав він і гаряче збудився від власної кмітливості: наркоша несеться! час позаду пасеться!»), гаразд, витягує час, наче гумку, смикає нею, і деколи Денні здавалося, ніби все у світі дивиться на нього, навіть коти, корови й фото в журналах; проте здавалося, що минула ціла вічність, хмари в небі шугали, наче в прискореному фільмі про природу, а дівчинка так і не відривала погляду й не кліпала — очі в неї були прохолодно-­зелені, ніби в рисі з пекла, ніби в самого диявола.

Але ні: насправді вона взагалі на нього не дивилася. Вона заглядала в книжку, ніби читала її цілу вічність. Крамниці стояли зачинені, на вулиці ні машини, довгі тіні й бруківка мерехтять, наче в кошмарі. Денні пригадав ранок минулого тижня, коли він, поспоглядавши, як над ставом підіймається сонце, пішов у «Білу кухню»: коли він прочинив двері, офіціантка, коп, молочар і листоноша пообертали голови до нього — мимохідь, ніби їхню увагу привернув лише дзвоник, — але вони не жартували, дивилися саме на нього, всюдисущі очі, очі сяють блиском, наче в розфарбованого фосфоресцентною фарбою сатани. На той час він був під кайфом уже сімдесят дві години, весь ослаблий і липкий, загадувався, чи серце в грудях не репне, ніби тлуста кулька з водою, просто там же, у «Білій кухні», де малолітні офіціантки зиркають на нього зеленими зашморгами…

«Спокійно, спокійно», — утихомирював він ошаліле серце. А якщо мала таки дивилася на нього? То й що? Яка, нахер, різниця? Денні й сам купу спекотних безрадісних годин провів на тій самій лавці в очікуванні свого батька. Просто чекати було не так страшно, як трепетати від роздумів, що їм із Кертісом потім перепаде, якщо гра в батька не піде. Очікувати, що після свого програшу Одем заспокоюватиметься якось по-іншому, сенсу не було: таким є світ. «Поки ти живеш у моїм домі…» — лампочка над кухонним столом розхитується на дроті, баба щось розмішує на плиті, так наче матюки, ляпаси й плачі — то все в телевізорі.

Денні якось судомно вигнувся й поліз у кишеню по дріб’язок, щоб кинути дівчинці. Його батько час від часу й сам так робив чужим дітям, коли вигравав і був у доброму настрої. Зненацька з минулого виринув небажаний спогад про самого Одема — кощавого підлітка у двоколірній спортивній футболці, зі світло-­білявим «качачим хвостом», пожовтілим від жиру, яким він його зализував назад, — коли той присідав біля малого Кертіса з пачкою жувальної гумки й заспокоював його…

З тріском зачудування — чутним тріском, що озвався дрібною детонацією в голові, — Денні усвідомив, що весь той час він говорив уголос, хоча й думав, ніби мовчки веде внутрішній діалог. Та чи справді так? Четвертаки досі лежали в нього в руці, проте коли він її підняв, щоб сипонути монетами, голову пронизав черговий шок, бо дівчинки на місці не було. На лавці порожньо, від дитини не лишилося й сліду — та й від будь-якої живої істоти, навіть вуличного кота — що в одному, що в іншому напрямку вулиці.

— Йодель-ей-гí-го, — дуже глухо собі під ніс пролепетав він.

 

— Але що сталося? — скаженіючи від нетерплячки, запитав Гелі. Вони вдвох сиділи на іржавих металевих сходах покинутого складу бавовни неподалік від залізниці. То було болотисте місце, оточене низькорослими соснами, а тамтешня смердюча чорна твань приваблювала мух. Двері складу обсипали темні плямки, що з’явилися там два літа тому, коли Гелі, Гаррієт і Дік Піллов, який зараз перебував у таборі на озері Селбі, кілька днів розважалися, кидаючи в них вимащеними болотом тенісними м’ячиками.

Гаррієт не відповіла. Вона так затихла, що Гелі стало незручно. Від неспокою він підвівся й став походжати.

Минув якийсь час. Гаррієт його діловите походжання не вразило. Поверхню калюжі, вирізаної в болоті відбитком шини, збрижив легкий вітерець.

Гелі непевним рухом — зі страхом її роздратувати, але й воліючи, щоб вона заговорила, — штурхонув Гаррієт ліктем.

— Ну, — заохотив він. — Він тобі щось зробив?

— Ні.

— Тим краще для нього. Я йому дам.

Сосни — здебільшого ладанні, миршавенькі дерева, негодящі для пиломатеріалів, — стояли близьким задушливим частоколом. Червона кора обшерхла й облуплювалася великими червоно-­сріблястими латками, наче зміїна шкіра. У високій меч-траві позаду складу сокотали коники.

— Та давай, — Гелі підскочив і, наче каратист, розсік рукою повітря, після чого завдав йому майстерного удару ногою. — Ти ж можеш мені розказати.

Неподалік задеренькотала сарана. Завдаючи чергового удару, Гелі примружився: сарана провіщала наближення бурі, незабарний дощ, але небо крізь чорне переплетіння гілля однак горіло ясною паркою блакиттю.

Він показав ще кілька прийомів карате, по два рази викректуючи: гхе-гхе; але Гаррієт на нього навіть не дивилася.

— Та що ж тебе гризе? — агресивно запитав він, відкидаючи довге волосся з лоба. Від її самозаглиблення Гелі чомусь трохи запанікував і починав підозрювати, що Гаррієт розробила якийсь таємний план, де його присутність не передбачалася.

Гаррієт підняла на нього погляд, так швидко, що на мить здалося, що вона підскочить і дасть йому підсрачника. Але вона лише мовила:

— Згадувала осінь, коли я була в другому класі. Я тоді викопала на задньому подвір’ї могилу.

— Могилу? — скептично перепитав Гелі. Він не раз копав ями в себе на подвір’ї (підземні бункери, проходи в Китай), але ніколи не долав глибше пів метра. — Як ти залазила і вилазила?

— Вона неглибока була. Десь… — вона розвела долоні сантиметрів на тридцять, — …отака. А по довжині якраз стільки, щоб я могла лягти.

— І нащо тобі таке знадобилося? Ого, Гаррієт! — викрикнув він, бо щойно помітив на землі гігантського жука з кліщами й рогами, п’ять сантиметрів завдовжки. — Глянь, дивися! Ніфіга