Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Так, — виголосив Берлінґейм. — Це та інші речі, які вони казали, переконали мене в тому, що Куд у перевдязі відплив разом з губернатором і його почтом з Лондона на борту військового корабля, який цього ранку приєднався до флотилії. Поза сумнівом, він потерпає за свою справу і захотів особисто дізнатися, якої ж то ласки запобігли його вороги у Ніколсона. Згодом, як я здогадався, Слай і Скеррі повинні були зустріти його в Даунзі та забрати на свій корабель, що сьогодні ввечері відпливає до острова Мен і вже звідти вирушає до Меріленду.

— Далебіг, який же сміливий чоловік! — вигукнув поет.

Берлінґейм усміхнувся.

— То ти вважаєш його сміливим? Не така вже й довга подорож від Лондона до Плімута.

— Але ж під самісіньким носом у Ніколсона! У товаристві тих самих людей, яких він вигнав з Провінції!

— Однак коли я сидів навпочіпки, сховавшись за нашим ладунком, — сказав Берлінґейм, — ще сміливіша думка стрельнула мені до голови… Але спочатку я маю розказати тобі про ще одну річ, яку там почув. Скеррі спитав Слая, як вони впізнають свого верховоду в перевдязі, коли ніколи в житті не бачили його справжнього обличчя? І Слай запропонував задіяти щось на кшталт гасла, яким до революції послуговувались люди Куда, щоб взнати, чи належить третя особа до їхнього кола. Так трапилося, що я знав два гасла ще зі старих часів, коли вдавав із себе повстанця: в одному з них перший чоловік питає свого спільника: «Як там останнім часом твій приятель Джим сидить на своїй кобилі?» — що мало означати, чи впевнено король Яків тримається на троні? Другий на те відповідав: «Боюся, що вона таки його скине, йому потрібна краща кобила». А третій чоловік, якщо він втаємничений у цю гру, скаже: «Либонь, цій кобилі потрібен ліпший вершник». Інше гасло вживається, коли комусь у гурті незнайомих йому людей потрібно показати, що він належить до ребелізантів: тоді він підійде до них на вулиці чи в таверні й звернеться до них такими словами: «Чи не бачили ви мого приятеля, він носить оранжеву краватку?» Цим мовець хоче сказати, що стоїть на боці династії принців Оранських. Тоді один з цього гурту вигукує: «Діво Маріє, у віль'їм нашім краї запам'ятай цього чоловіка!» — що є таким собі каламбуром про королеву Марію та короля Вільяма.

— Дізнавшись про їхні плани, — вів далі Берлінґейм, — я вирішив одразу ж їх розладнати: моєю першою думкою було, щоб ми з тобою, вдаючи із себе Слая та Скеррі, привезли Куда з корабля і у якийсь хитрий спосіб його затримали, доки не вивідали б його плани й не взнали, для чого ти йому потрібен.

— От дідько! Нам це ніколи не вдалося б зробити!

— Можливо, і не вдалося б, — визнав Берлінґейм. — У будь-якому разі, хоч я і знав, що Слай і Скеррі не знають Куда в обличчя, із того аж ніяк не випливало, що він не знає їх, — достоту вони парочка знаних крутіїв. Через це я вирішив знову стати Джоном Кудом, як то було колись на кораблі у Переґріна Брауна. Отож я вийшов з-за скринь і запитав у них про свого приятеля в оранжевій краватці.

Ебенезер подивувався з того і запитав, чи не був цей вчинок, попри всю його відважність, усе ж таки нерозважливим, беручи до уваги те, що Берлінґейм був у одязі слуги, а Куд, як вважали, перебував на військовому кораблі. Його друг відповів, що Куд, як то всім відомо, схильний вдягатися незвично — у рясу священника, сутану пастора або ж, наприклад, у різноманітні військові мундири; і цілком у його дусі з'являтися немов нізвідкіля серед своїх прибічників і так само зненацька зникати, тож знаходиться чимало легковірних, які вважають, що він володіє якимись надприродними силами.

— Принаймні вони мені повірили, — сказав він, — щойно оговтались, і я лишив їм мало можливостей ставити якісь запитання. Я вдав, що вельми незадоволений їхньою забарністю, і дуже розлютився, коли вони сказали, що Лауреату вдалося вислизнути з їхніх рук. Вкрай обережно (адже необхідно було поводитися таким чином, буцім мені відомо більше, ніж їм) я розпитав їх, і так, клаптик за клаптиком, спромігся скласти докупи всю цю чудернацьку історію, яку все ж таки не можу збагнути до кінця: Слай і Скеррі прибули з Лондона разом із якимось добродієм, що видавав себе за Ебенезера Кука; за наказом Куда вони вдавали із себе мерілендських плантаторів і супроводили цього лжелауреата до Плімута, де, я так гадаю, їхнім наміром було доправити його до «Морфея» з певною лиховісною метою — либонь, вони мали його за шпигуна Балтимора. Але хай би ким був цей хлоп, він напевно відчув, що проти нього замишляють якусь каверзу, і йому вдалося вислизнути з їхніх пазурів сьогодні вранці.

— Але ти не подумай часом, що я забув про тебе, — вів він далі. — Я опасувався, що ти можеш знайти собі якусь іншу вдяганку і з'явитися тут будь-якої миті. Тому я й повів Слая і Скеррі через дорогу до таверни, щоб перехилити келишок-другий рому, увесь той час намагаючись скласти план, яким то робом надіслати тобі звістку. Мало не щохвилини я виглядав у бік пришибу, вдаючи, що шукаю свого слугу, і коли я нарешті побачив, що твоя скриня зникла, то здогадався, що ти один вирушив на «Посейдон». І дійсно, коли ми знову туди прийшли, старий на набережній підтвердив, що Ебен Кук відплив на шлюпі разом зі своєю скринею.

Ебенезер зачудовано хитнув головою.

— Але ж…

— Стривай, поки я не закінчу. Ми прийшли сюди, аби згаяти час до вечора; я був цілковито впевнений у тому, що ти в безпеці, і збирався просто надіслати тобі через перевізника записку, аби ти не думав, що я тебе зрадив чи потрапив у якусь халепу. Коли Доллі мені сказала, що твій записник у стайні, я присягся Слаю і Скеррі, що ми все одно тебе впіймаємо, адже поет по свій записник і до Пекла піде, тож поставив їх наглядати за стайнею на той випадок, якщо ти повернешся; насправді ж я збирався надіслати книжку тобі разом із моєю запискою і вдався до цієї штуки, аби на якийсь час позбутися цих мавпоподібних близнюків. Можеш уявити мій подив і тривогу, коли вони привели тебе із