Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— Це… — слова застигли в мене на губах.

Ніколаї повернув мою долоню і надів каблучку мені на палець.

У мене вирвалося щось середнє між сміхом і риданням. Він упізнав мене. Я не могла стримати сліз, які набрякли на очах.

Тицьнувши пальцем у мою долоню, хлопець змахнув у повітрі рукою. Я не одразу збагнула, що він має на увазі. Ніколаї намагався повторити мої рухи, коли я заклинаю.

— Ти хочеш, аби я закликала світло?

Вираз його обличчя не змінився. Я дозволила променю лягти мені в долоню.

— Так?

Світло немов повернуло його до життя. Хлопець схопив мою руку і притиснув собі до грудей. Я спробувала висмикнути її, та він міцно утримував мою долоню на місці. Його дотик був міцний, підсилений тією страховидною істотою, яку вселив у нього Дарклінґ.

Я похитала головою.

— Ні.

Він ляснув себе моєю долонею по грудях якимось майже несамовитим рухом.

— Я не знаю, що з тобою зробить моя сила, — заперечила я.

Кутик хлопцевого рота вигнувся, віддалено нагадуючи хитру посмішку Ніколаї. Я майже почула, як він каже: «Серйозно? Як мило. Невже зі мною може статися щось гірше?» Його серце під моєю долонею пульсувало рівномірно й зовсім по-людськи.

Я важко зітхнула.

— Гаразд, — сказала, — спробую.

Закликала тонесенький промінчик і дозволила світлу политися з моєї долоні. Хлопець поморщився, але міцно притискав мою руку. Я додала трохи сили, намагаючись спрямувати світло йому всередину, думаючи про порожнини, дозволяючи променям просочуватися під шкіру.

Чорні жилки на шкірі Ніколаї почали зникати. Я не йняла віри власним очам. Невже це так просто?

— Працює, — видихнула я.

Він скривився, але змахнув рукою, просячи продовжувати.

Я закликала світло до нього, спостерігаючи, як вицвітають і скручуються чорні вени. Ніколаї, заплющивши очі, важко дихав. З його горла вирвався тонкий зболений зойк. Та мою руку він продовжував стискати, немов лещатами.

— Ніколаї…

І раптом я відчула, як щось штовхнуло мене у відповідь, наче сила всередині хлопця боролася. Я натиснула на неї світлом. Аж тут жилки на його тілі вибухнули темрявою, немов корені дерева, що досхочу напилися отруєної води.

Ніколаї здригнувся й відстрибнув від мене, роздратовано заревівши. Опустив погляд на власні груди, і його обличчя скривилося від болю.

Кепсько. Дати раду з нічєвоями можна лише за допомогою Розтину. Він може так само впоратися з тією штукою всередині Ніколаї, та водночас уб’є його.

Хлопцеві плечі похнюпились, а крила розгорнулися тим самим мінливим рухом, що й хвилі в Зморшці.

— Ми щось придумаємо. Давид вигадає якесь рішення або ми знайдемо Цілителя…

Ніколаї опустився навпочіпки, впершись у коліна ліктями й заховавши обличчя в долонях. Він завжди здавався таким здібним, упевненим у своїй вірі, що кожна проблема має рішення і саме він його знайде. Нестерпно було вперше бачити його зламаним і переможеним.

Я обережно наблизилась і присіла поруч. Хлопець уникав мого погляду. Я повільно витягла руку й лагідно торкнулася його плеча, готова відсмикнути її, якщо він налякається чи схопить мене. Шкіра в нього була тепла на дотик — попри тіні, що блукали під нею, вона не змінилася. Я обережно обійняла хлопця, намагаючись не торкатися складених крил.

— Мені прикро, — прошепотіла.

Він притиснувся чолом мені до плеча.

— Мені так прикро, Ніколаї.

Хлопець, ледь чутно схлипнувши, зітхнув. А тоді вдихнув повітря й напружився. Повернув голову. Я відчувала його дихання на своїй шиї, його зуб притискався знизу до моєї щелепи.

— Ніколаї?

Хлопець обхопив мене руками. Уп’явся пазурами мені в спину. Рев, що вирвався з його грудей, ні з чим неможливо було переплутати.

Я вирвалася й підхопилася на ноги.

— Припини! — кинула грубо.

Хлопець стиснув пальці. Губи вищирилися, демонструючи чорні, як онікс, ікла. Я розуміла, що саме в ньому заговорило: голод.

— Не треба, — благально озвалася я. — Це не ти. Ти можеш це контролювати.

Він зробив крок до мене. З його горла вирвався черговий невдоволений тваринний рик.

Я підняла руки.

— Ніколаї, — попередила, — я зіб’ю тебе з ніг.

Мить, коли до нього повернувся здоровий глузд, я помітила. Хлопцеве обличчя нажахано зморщилося, реагуючи на те, що він зробив, на те, що якась частина його, напевно, досі хотіла зробити. Тіло аж вібрувало від бажання втамувати голод.

У чорних очах мерехтіли тіні. Невже сльози? Ніколаї стиснув кулаки і закинув голову. Жили на його шиї напнулись, і з горла вирвався лункий безпомічний та розлючений крик. Я вже чула його, коли Дарклінґ закликáв нічєвой, розриваючи світову матерію; це був крик того, що не повинно було існувати.

Хлопець злетів у повітря й помчав прямісінько до Зморшки.

— Ніколаї! — крикнула я.