Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

Та він уже зник, бурхлива темрява проковтнула його, він загубився в царстві волькр.

Почувши кроки, я розвернулася й побачила, що до мене біжать Мал, Горшов і Зоя; між їхніми ногами стрибала й верещала Онкет. Пекельник уже витяг своє кресало, а Мал знімав із плеча гвинтівку.

Зоя широко витріщила очі.

— Це була нічєвоя?

Я похитала головою.

— Це був Ніколаї.

Вони застигли.

— Він знайшов нас? — перепитав Мал.

— Він стежив за нами з самої Прядки.

— Але Дарклінґ…

— Якби він був Дарклінґовим створінням, ми б уже не дихали.

— Як давно тобі відомо, що він переслідує нас? — розлючено запитала Зоя.

— Я бачила його один раз біля мідної шахти. І ми однаково нічого не могли з цим удіяти.

— Мал міг би його застрелити, — припустив Горшов.

Я тицьнула в нього пальцем.

— Я б не покинула тебе і не покину Ніколаї.

— Полегше, — втрутився Мал, підходячи на крок ближче. — Він уже забрався геть, тож немає сенсу сваритися. Горшов, іди-но розпалювати вогнище. Зоє, потрібно почистити впольованих куріпок.

Дівчина, не поворухнувшись, подивилася на трекера. Він закотив очі.

— Гаразд, потрібно, щоб хтось інший їх почистив. Будь ласка, піди знайди когось, ким можна командувати.

— Із задоволенням.

Горшов знову запхав своє кресало до рукава.

— Вони всі божевільні, Онкет, — звернувся він до кицьки. — Невидимі армії, принци-чудовиська. Ходімо підпалимо щось.

Коли вони пішли, я потерла очі рукою.

— Ти теж на мене кричатимеш?

— Ні. Мені безліч разів кортіло застрелити Ніколаї, але зараз це здається трохи дріб’язковим. Утім, мені було б цікаво почути щось про ту каблучку.

Я геть забула про велетенську коштовність на пальці. Стягла її і поклала до кишені.

— Ніколаї дав мені її в Прядці. Я подумала, що він може її впізнати.

— І як?

— Гадаю, впізнав. Перш ніж спробував зжерти мене.

— Святі.

— Він полетів до Зморшки.

— Як гадаєш, він збирається…

— Накласти на себе руки? Можливо, він там зараз почувається, як на дачі. Навіть не знаю, чи вважатимуть його волькри своєю здобиччю. — Я сперлася на брилу, де кілька хвилин тому сидів Ніколаї. — Він намагався змусити мене зцілити його. Не подіяло.

— Ти не знаєш, на що будеш здатна, коли поєднаєш усі три підсилювачі.

— Маєш на увазі, після того як уб’ю тебе?

— Аліно…

— Ми про це не говоритимемо.

— Ти не можеш просто натягти ковдру на голову і вдавати, наче нічого не відбувається.

— Можу і буду.

— Ти капризуєш, як дитина.

— А ти шляхетний і готовий на самопожертву, від чого мені хочеться задушити тебе.

— Ну, це вже такий-сякий початок.

— Не смішно.

— А як мені до цього ставитися? — запитав хлопець. — Я не почуваюся шляхетним і готовим на самопожертву. Я лише…

— Що?

Він сплеснув руками.

— Голодний.

— Ти голодний?

— Так, — відрубав Мал. — Голодний, втомлений і переконаний, що Толя з’їсть усіх куріпок.

Я не змогла втриматися. Розреготалася.

— Зоя попереджала мене про це. Вона теж робиться примхливою, коли голодна.

— Я не примхливий.

— Надутий, — великодушно виправилася я.

— Я не надутий.

— І то правда, — погодилася я, намагаючись стримати хихотіння. — Безумовно, радше набурмосений, аніж надутий.

Трекер схопив мене за руку й притягнув до себе, щоб поцілувати. І щосили вкусив за вухо.

— Ой!

— Я казав тобі, що голодний.

— Ти вже друга людина, котра сьогодні намагається вкусити мене.

— Ой, справи дедалі гіршають. Коли повернемося до табору, я замовлю Толі прочитати нам «Третю легенду про Креґі».

— А я скажу Горшову, що ти більше любиш собак, ніж котів.

— А я скажу Зої, що тобі не подобається її волосся.

Ми не вгавали цілу дорогу аж до «Бугайчика», штурхаючись, кепкуючи одне з одного й відчуваючи, як трохи відступає напруга минулих тижнів. Та, щойно сонце сховалося за небокраєм, я озирнулася через плече на