Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

***

Сонячні солдати дісталися на місце пізно вночі й мали лише кілька годин на сон, перш ніж ми вирушили в путь наступного дня. Коли ми ввійшли до Зморшки, вони були змучені, та я гадала, що буде значно гірше — що вони міцно стискатимуть в руках ікони і виспівуватимуть молитви. Зробивши перші кілька кроків до темряви, я залила все навколо яскравим світлом і зрозуміла: вони не мусять звертатися до своїх Святих. У них є я.

Угорі над нами завис «Бугайчик», тримаючись усередині створеної мною яскравої бульбашки світла, та я свідомо вирішила йти пішки, щоб потренуватися вигинати промені всередині Зморшки. Для сонячних солдатів така демонстрація сили була черговим дивом, ще одним доказом того, що я жива Свята. Я пригадала Аппаратові слова: «Немає влади, потужнішої за віру, і немає армії, міцнішої за ту, яка керується нею». Подумки я молилася, щоб вони виявилися правдивими, щоб я не стала просто черговою лідеркою, що прийняла відданість солдатів і розплатилася за неї їхніми нікому не потрібними героїчними смертями.

Щоб перетнути Зморшку й відвести сонячних солдатів на західне узбережжя, нам знадобився цілий день і більша частина ночі. Коли ми повернулися до Томік’яни, Давид із Женею вже цілковито захопили там владу. Кухня мала такий вигляд, наче нею промчала буря. У численних горщиках на плиті щось булькотіло, а біля преса для сидру вони знайшли велетенський чайник, притягли його всередину і використовували для охолодження. Давид влаштувався на ослінчику за великим дерев’яним столом, на якому служники, напевно, ще кілька тижнів тому розкочували тісто. А тепер він був захаращений шматками скла і металу, плямами чогось схожого на смолу й незліченними слоїками з якимось смердючим жовтим намулом.

— Це абсолютно безпечно? — звернулася я до хлопця.

— Немає нічого абсолютно безпечного.

— Як ти мене заспокоїв.

Давид усміхнувся.

— Залюбки.

Женя влаштувала собі робоче місце в їдальні, де допомагала створювати каністри для люмії та ремені для того, щоб їх носити. Люди зможуть активувати люмію в будь-яку мить нападу, коли наважаться на це, а якщо зі мною в Зморшці щось трапиться, вони однаково матимуть удосталь світла, аби вибратися. Дівчина мобілізувала весь скляний посуд господаря ферми: кубки, склянки, келихи для вина та лікеру, вигадливу колекцію ваз і каструлю, що добре утримувала тепло, у формі риби. У горнятках із чайного сервізу лежали гвинти й люверси1, а навпроти, схрестивши ноги, на стільці, накритому шовковою подушкою, сидів Міша, радісно розбирав на деталі сідла і складав охайними купками зав’язки та шматочки шкіри.

Горшова відправили до сусідніх маєтків із завданням поцупити всю їжу, яку там можна буде знайти, і мене трохи бентежило, що ця робота йому звична.

Я майже цілий день працювала разом із Женею та Мішею. Верескуни тренувалися в садках створювати акустичну ковдру. Це був різновид продемонстрованого Зоєю в печерах трюку, й ми сподівалися, що він дозволить нам увійти до Зморшки та зайняти в темряві свої позиції, не приваблюючи уваги волькр. Таке рішення могло допомогти лише тимчасово, проте нам потрібно було просто протриматися в засідці. Час від часу в мене тріщало у вухах, і всі звуки здавалися приглушеними, а тоді я чула Надю так чітко, наче вона зі мною в кімнаті, або Адріків голос гримав прямісінько над головою.

Із фруктового садка до нас долітав гуркіт вогнепальних пострілів: Мал і близнюки обирали з-поміж сонячних солдатів найвправніших стрільців. Нам слід було обачно поводитися з набоями, тож вони заощаджували кулі. Пізніше я почула їхні голоси з вітальні, де солдати сортували зброю та припаси.

Ми нашкрябали вечерю з яблук, сиру й черствого чорного хліба, який Горшов знайшов у якійсь закинутій коморі. На кухні та в їдальні царював справжній безлад, тож ми розвели вогонь у каміні в розкішній залі для прийомів і влаштували імпровізований пікнік, розтягнувшись на підлозі та муарових канапах, і смажили шматочки хліба, настромивши їх на покручені яблуневі гілки.

— Якщо виживемо, — сказала я, ворушачи пальцями ніг перед каміном, — я знайду якийсь спосіб відшкодувати цим бідолашним людям збитки.

Зоя фиркнула:

— Їм доведеться все тут переоздобити. Ми ще зробили їм послугу.

— А якщо не виживемо, — зауважив Давид, — темрява проковтне це все.

Толя відштовхнув квітчасту подушку.

— Може, й на краще.

Горшов налив собі сидру з карафки, яку принесла від преса Тамара.

— Якщо я виживу, щонайперше повернуся сюди і скупаюся в цистерні з цим нектаром.

— Полегше, Горшов, — пригальмувала його Тамара. — Завтра ти потрібен нам бадьорим.

Хлопець застогнав.

— Чому битви завжди так рано починаються? — Він передав карафку одному з сонячних солдатів.

Ми повторювали план, аж доки переконалися, що всі точно знають, де і коли потрібно бути. До Зморшки ми ввійдемо на світанку. Верескуни вирушать першими, щоб опустити акустичну ковдру і приховати наші пересування від волькр. Я чула, як Надя шепотілася з Тамарою про те, що не хоче, аби Адрік ішов з ними, та шуанка сперечалася й наполягала, що хлопця потрібно взяти.

— Він воїн, — нагадала вона. — Якщо змусиш його повірити, що він вартий меншого, він уже ніколи не збагне, що здатний на більше.

Я мала бути поруч із Верескунами на той випадок, як щось піде не так. За нами йтимуть стрільці та решта гриш.

Засідку ми запланували в центрі Зморшки, майже посередині між Крібірском і Новокрібірском. Коли побачимо Дарклінґів скіф, я заллю Неморе світлом, вигинаючи його так, аби ми лишалися невидимими. Якщо це його не зупинить, то зупинять наші стрільці. Вони прорідять Дарклінґові лави, а тоді Горшов і Верескуни влаштують безлад, аби ми з близнюками змогли