Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

У цей момент Захар вже стрімко спускався сходами, так швидко, що ті навіть не встигали поскрипувати.

– Піду допоможу братові, – кинув він на ходу. – Треба перевірити сараї.

Пронісшись повз них, Захар схопив куртку і вискочив за двері. За кілька секунд повернувся, забрав ліхтарик і додав:

– Не переживайте, все буде гаразд.

Двері знову зачинилися, і морозний подих ночі вдруге обдав Соню та Святослава.

– Думаю, про ялинку вони забудуть, – пробурмотів Святослав, беручи до рук ліхтарик.

– Може, краще не треба? – тривожно сказала Соня.

– Я бував в значно скрутніших ситуаціях на передовій, все буде гаразд. Він повісив маски саме на неї, тому, можливо, ховається там, – відповів Святослав, перевіряючи ліхтарик і кілька разів блимаючи ним.

Рішуче ствши перед ним, Соня розставила руки.

– Я тебе туди не пущу.

Святослав важко зітхнув.

– Добре, – погодився він після паузи. – Давай хоча б з ґанку посвітимо на неї разом.

Соня трохи завагалася, але зрештою погодилася. За мить вони вже стояли під місячним сяйвом. Промінь ліхтарика у правій руці Святослава освітлював ялинку, щедро прикрашену яскравими іграшками.

– Нічого, – тихо мовила вона.

– Так, навіть слідів немає, – додав Святослав, оглядаючи ялинку.

– От і добре, тепер ходімо назад.

З-за хати вийшли Олесь і Захар.

– А, то це ви тут світите, – сказав Захар, витираючи рот рукавом. – А ми вже подумали, хтось інший.

– Ніде нікого, – підхопив Олесь. – Усе замкнуте, замки на місці.

У світлі ліхтарів пара від їхнього дихання здіймалася білими хмаринками.

– Може, Соню, вам усе це здалося? – обережно припустив Олесь.

– Ні, Олесю, це було насправді, – твердо відповіла вона.

– Гаразд, давайте вже про це в будинку поговоримо, – запропонував Святослав, киваючи у бік дверей.

До завершення гри залишалося сорок секунд, коли всі нарешті розсілися перед телевізором: брати на дивані, Соня в кріслі, Святослав на стільці.

– Серце й досі калатає, – зізналася Соня, притискаючи долоню до грудей.

– Принести щось попити? – запропонував Святослав.

– Та ні, я зараз усім зроблю чаю. Все одно, мабуть, уже не засну.

– Може, спочатку розкажи, як усе було? – Святослав переставив стілець ближче до неї, його очі уважно дивилися в її обличчя.

– Так, чаю ще буде час випити, – підтримав Олесь, спокійно спираючись на спинку дивана.

– Гаразд, – почала Соня, опустивши очі, ніби ще раз прокручуючи в голові пережите. – Я піднялася наверх, зайшла до кімнати й стала біля дзеркала, щоб розчесати волосся й зняти макіяж. Хоча до останнього думала, що вже не дійду, бо спати хотілося страшенно. І тут позаду мене хтось щось промовив.

Вона зробила паузу, ніби збираючись із думками, а Святослав трохи нахилився вперед.

– Спершу я подумала, що це ти, Святославе, піднявся слідом за мною. Але, озирнувшись, нікого не побачила. І раптом голос почувся знову.

– І що він казав? – не витримав Захар, перебиваючи її.

– Разом із голосом чулося шарудіння... і якесь потріскування, – продовжила Соня. – Усе, що я розібрала, це: «Мене хтось чує?» А потім він повторив: «Мене там хтось чує, я маю...» – Останнє слово я не зрозуміла, бо шарудіння ставало дедалі гучнішим. Може, то було: «я маю зробити», або «піти», чи навіть «увійти». Не знаю.

Вона знову замовкла, стискаючи руки на підлокітниках крісла.

– Голос був так близько і таким моторошним, шиплячим, наче зміїне сичання... І просто за вікном. І не десь унизу, а поруч. Зовсім поруч, вповзаючи крізь шипки, – тихо додала вона. – Я більше не витримала й шмигнула звідти.

– Ось, маєш, – мовив Захар. – А ти, Олесю, вірить у ворона-провісника не хочеш?

– Дуже дотепно, Захаре, і головне – своєчасно. Але нікого ми не знайшли, навіть на чистому снігу – жодного сліду, ані під вікнами, ані деінде.

– Ти казала, що щось шуміло? – уточнив Святослав.

– Так, саме так. Звучало, як старий неякісний запис на касеті з дев’яностих.

– Ого, – тільки й відреагував Захар.

– Може, це був рупор? – запитав Святослав. – Хтось міг говорити через рупор.

– Думаю, ми б це теж почули, – знизуючи плечима, зауважив Олесь.

Кинувши погляд на телевізор, Святослав помітив, що гра завершилася: команди традиційно вітали одна одну після матчу. Він жестом вказав на екран.

– Можливо, ми й не почули через шум трибун та коментаторів.

Поглянувши, куди показує Святослав, Олесь кивнув.

– Логічно.

Соня зосереджено потерла чоло.

– Навіть не знаю, чи нагадувало це рупор. А може, й справді було схоже. Я сама від себе не очікувала, що так злякаюся. Мабуть, тому що намагалася переконати себе, ніби ті маски – це не загроза. Через це й не змогла до ладу розібрати, що саме почула.

– Не переймайся, усе буде гаразд, – заспокоїв її Святослав, а потім перевів погляд на братів. – Наскільки я зрозумів, сюди веде лише одна дорога?

– Так, – підтвердив Захар. – Є ще одна стежка трохи нижче, але вона веде до водоспаду.

– Було б добре перевірити її на сліди шин, – задумливо сказав Святослав. – Можливо, голос справді лунав з дороги, через рупор.

Ідея Святослава здавалася малоймовірною, але Олесь із Захаром все ж погодилися піти перевірити. Тим часом Соня, як і обіцяла, заварила чаю та приготувала бутерброди з маслом. Коли хлопці повернулися, на них уже чекало частування біля каміна.

– Нічогісінько там немає, – підсумував Олесь, струшуючи сніг із куртки. – Пройшли метрів шістсот, і жодного сліду.

Більше тієї ночі нічого незвичайного не сталося.

***

Ранок розпочався для чоловіків о десятій годині, а для Соні – на сорок хвилин пізніше, хоча всі лягли спати лише близько шостої. Будинок і сараї ще раз ретельно перевірили, але жодних слідів зламу чи проникнення знайти не вдалося.