Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Двері на горище залишалися надійно закріпленими на гвіздках, а драбина, яку Святослав після ночі сховав у сараї під номером один, усе ще була там, зачинена на великий замок. Другий сарай, де зберігали тенісний стіл і відремонтований снігоочисник, також лишався закритим.

На ялинці нічого нового не з’явилося. Дорога, як і раніше, не мала жодних слідів – ні шин, ні взуття. Усе свідчило про те, ніби нічної пригоди насправді й не було, а примарний голос міг існувати лише в уяві Соні. Та сама вона не мала жодного сумніву: її вуха точно чули когось або щось тієї ночі.

Новий день видався сонячним, без снігу, але надзвичайно вітряним. Морозний вітер боляче обпікав відкриті ділянки шкіри, змушуючи швидко ховати їх у щось тепле. Через таку погоду ні про теніс, ні про будь-які інші розваги на вулиці навіть не могло бути мови.

– Вітаю, Святославе, – говорив з мобільного Олександр. Зателефонував він після обіду: – Мені хлопці розповіли про вашу пригоду цієї ночі. Прикрий випадок, нічого й сказати, але, можливо, Соні все ж таки причулося. Принаймні, хотілося б на таке сподіватися. Та я телефоную не через здогади, а по справі.

По-перше, я з’ясував у наших лумшорців, чи не знімали останнім часом житло якісь підозрілі особи. Як виявилося, нічого такого не було. В основному, приїжджали групи людей зі спорядженням для походів, і то не на далекі відстані. І слава Богу, бо в таку погоду в горах робити нічого. Та Поліна десь з години дві тому повернулася з магазину, там у нас теж зупиняються туристи. Так ось, одну з кімнат там зняв чоловік, на вигляд років п’ятдесят. За інших обставин я, можливо, й не звернув би на нього уваги, але зараз... – він відкашлявся вбік. Святослав почув глухий кашель і згадав, як недавно переніс запалення легень у СІЗО. – Я ось про що подумав. У нас зазвичай зупиняються групи – чотири, п’ять чи навіть вісім осіб. Поодинці в гори ніхто не ходить, хіба що місцеві. Навіть художники, які приїжджають просто помалювати пейзажі, селяться мінімум удвох.

Тож, поки ви тут, я попросив Любомира, власника магазину, придивитися до цього гостя. Любомир – добра людина, ходить до нашої церкви. Можливо, саме цей чоловік і створює нам проблеми.

Сидячи у кріслі перед згаслим каміном, Святослав слухав Олександра й неквапливо попивав чай без цукру. Це зовсім не було на нього схоже – хоча чай йому й не подобався, цукру він додавати вперто не хотів.

– П’ятдесят років, а як виглядає? Обличчя не бліде?

– Я його не бачив, Святославе, але слушне зауваження. Любомир казав, що той зовсім не виглядає, як людина, здатна витримати тривалі походи. До того ж, коли він заселявся, при ньому не було жодного спорядження. Нічого громіздкого — лише маленька сумка. Мольберти в неї точно не влізуть, тож художник із нього, скоріш за все, ніякий.

Святослав сьорбнув чаю, знову скривившись від гіркого смаку.

– А Любомир часом не згадував, на якому автомобілі приїхав цей чоловік?

– О, про це знає моя Поліна. Той приїхав на перевізнику. Її двоюрідний брат – один із трьох, хто займається перевезеннями туристів у нашому селищі. Саме він і привіз того чоловіка до Лумшор, просто з потяга.

– Ясно, – Святослав видихнув. Мерцем той чоловік бути аж ніяк не міг. Він на мить замислився, перш ніж поставити наступне запитання: – А часом у селищі не помічали на днях червоний седан? «Daewoo», наприклад.

– Ну, цього не знаю, але можу запитати, якщо потрібно. У нас тут про все швидко дізнаються. Селище маленьке, хоч і розтягнуте.

– Було б непогано.

– Гаразд. Нащо воно вам, Святославе, запитувати не буду. Але в мене є ще одна новина. Певен, місцеву радіохвилю ви не слухаєте, мої хлопці її теж не полюбляють, та інколи вона рятує від неприємностей. На нас насувається дуже непростий снігопад, вдвічі сильніший за той, що вже був. Ви, мабуть, помітили, як на вулиці вітер дме? Саме він і принесе сюди цю негоду.

За першими прогнозами, сипати буде три-чотири доби, всі дороги засипле, зокрема й ту, що веде до вашого теперішнього будинку. Пішки подолати шість кілометрів у таку непогоду майже нереально. Саме така відстань від Лумшор до вас.

Тому, думаю, Олесю й Захарові сьогодні ввечері слід повернутися додому, а вам раджу три доби не виходити з будинку. Сніг може замести майже по стріху. Така негода стане вашим захисником від непроханих гостей – лише навіжений ризикне сунутися в таку заметіль, що насувається.

– А як ми потім виберемося?

– Не хвилюйтеся. Коли все ущухне, я розчищу дорогу до вас своїм трактором. Для мене це не вперше. За години чотири заїду за хлопцями. Якщо вам потрібно щось із магазину, можете сказати, я й туди заїду. На три доби у вас має бути достатньо їжі.

– Дякую, але, здається, у нас всього вдосталь.

– Ну, дивіться, мені не складно.

– Ми знали, куди їдемо, Олександре, тож припасів у нас вистачає. Дякую за вашу турботу.

– Нема за що.

Прибравши «Meizu» від вуха, Святослав завершив розмову. У його голові крутилася думка: чи міг Мрець залишити седан біля готелю «При дорозі» й добратися сюди іншим способом? Колеса він попроколював, тож, якщо переслідувач не знайшов місця для ремонту, мусив би їхати попуткою.

А те, куди вони із Сонею направлялися, міг розпатякати Зеновій, так Мрець їх і знайшов. Хоча Олександр запевняв, що той чоловік приїхав потягом. Але від готелю «При дорозі» до найближчої залізничної станції майже стільки ж кілометрів, як і до самих Лумшор. Робити такий гак виглядало зовсім нелогічно.

Може, Святослав і справді занадто переоцінив можливості того ворона у власній клітці. Адже, зрештою, це звичайна стара людина. А чи стара? І чи взагалі людина?

Чотири години минули непомітно. Сніг почав тихо сипати, а вітер помітно посилився.

– Якщо що, просто телефонуйте нам, хоч удень, хоч уночі, – говорив Олександр Святославу та Соні, поки його сини сідали до автомобіля. – У цих місцях поліціянти й рятувальники мають гелікоптер, тож дістатися сюди не буде проблемою.