Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Глава 38

Попереду чорнів високий замок, віддалено схожий на мій рідний дім, якщо не зважати на кілька модифікацій. Занадто великі вікна — у моєму дитинстві вікна були розкішшю, тому були маленькими і рідкісними. Те, що залишалося незмінним — це вежі. Їх було три, вони з’єднувалися високими стінами, створюючи своєрідний каркас навколо головної будівлі. Нашим першочерговим завданням залишалося проникнення всередину і вимкнення камер, аби підкріплення могло дістатися без пригод. Але будемо діяти по ситуації. Хто знає, може, нам пощастить, і підкріплення взагалі не знадобиться? Смішно. Ну, будь що буде.

Ми підійшли максимально близько до замку. Нас поки не помітили. Сал залишився осторонь і по сигналу попрямував до центрального входу. Рудий бешкетник розмахував руками, всіляко намагаючись привернути увагу охорони, але поки що з їхнього боку не було жодного руху. Сподіватимемось, що вони все ж заворушаться у своїй барлозі.

І ось, за кілька хвилин, на стінах з’явилися озброєні люди. Відстань до замку була чимала, тож якщо у них немає зброї з великою дальністю, доведеться підняти свої п’яті точки з диванів і зустріти гостя. Так і сталося: ворота відчинились, і невелика група воїнів рушила назустріч Салу. Дух вирішив додати драматизму — розбив об підлогу якийсь флакончик і створив пару десятків своїх копій. Це ввело охорону в ступор, і вони викликали підкріплення.

Скориставшись ситуацією, ми опинилися біля східної стіни замку. Залишалося тільки перелізти через неї, і ми на місці. Вже стемніло, і це грало нам на руку. Добре, що не викинули альпіністське спорядження. Швиденько екіпірувавшись, ми почали дертися вгору, коли почули постріли. Сал... Сподіваюся, ти витримаєш, друже.

У темряві було видно спалахи від пострілів і чути крики, але нам було не до цього. Замок стривожився. Здавалося, ніби сама будівля ожила й ополчилася проти нас. Незважаючи на метушню в замку і навколо нього, нам вдалося залишитися непоміченими. Можливо, це сліпа удача — хто знає. Тео першим видерся на стіну і допоміг підтягнутись Нануку, який бовтався внизу. Оглянувшись, я не побачив жодного охоронця. Дякувати Салу — він майстерно відволікає увагу. До найближчої вежі було метрів двадцять, і ми без проблем подолали цю відстань. Двері відчинили по-старому, теовським методом — просто вибили ногою. Так, можливо, це не делікатно і точно не тихо, але часу залишалося дедалі менше, а справ ще повно.

Наша головна ціль — дістатися до кімнати управління. І зробити це якомога непомітніше, і, звісно, з мінімальними втратами.
— Яр! Попереду.
Унизу сходів, що вели до вежі, почулися крики й тупіт більше ніж однієї пари ніг.
— Почекай, — прошепотів я Тео, зупиняючи його рукою, — перечекаймо.
Коли все стихло, ми спустилися сходами і вирушили на пошуки кімнати управління.
— Та ми так блукатимемо вічність.
— Логічно. Секунду.
Я залишив друзів у темному коридорі й рушив на полювання. На мій погляд, найкращий спосіб дізнатися щось про ворожу територію — взяти «язика». Тому я вирішив підстерегти здобич там, де щойно хтось бігав.

Здобиччю виявилася покоївка.
— Тш! — я долонею закрив дівчині рота. — Тихо, я тебе не чіпатиму. Де у вас кімната управління?
Дівчина борсалась, намагаючись вирватися з моїх рук, але навряд чи їй це вдасться.
— Та що ж ти? Почекай. Я відпущу, тільки скажи, що… Ай! — шкідлива дівчина вирвалась і вкусила мене за палець.
— Ей! Чого такий бойовий настрій?!
— Хто ти такий, щоб рот мені закривати?!
Чесно? Я трохи отетерів від такої поведінки. Напевно, з появою Лії у моєму житті я трохи розм’як. Раніше боялися одного мого вигляду. Добре, вмикаємо спецефекти. Я почав трансформуватися, і це подіяло на вперту дівчину. Вона заціпеніла. Залишивши ікла — для нагнітання обстановки — я блиснув очима і повторив запитання. Дівчина ледь не сповзла по стіні, але все ж відповіла:
— Коридором — другий поворот ліворуч, потім праворуч. На дверях напис.
— О, дякую!

І в той момент, коли я збирався відпустити налякане дівча, за моєю спиною з’явився Тео. Дівчина зойкнула і осіла на підлогу.
— Ну от. Тео, друже, ти завжди так приголомшливо дієш на жінок? — хихикнув я, підкладаючи під голову дівчини ковдру, яку вона кудись несла.
— Пф, глузуєш? — почервонів Тео.
— Камейа?! — Нанук кинувся до дівчини і пригорнув її до себе.
— Ась?!
— Це… це моя донька! — Нанук намагався привести її до тями. — Донечко! Донечко!
— Тш! Не так голосно.
— Ми затримуємось. Немає часу.
— Ти правий.

Але Нануку таки вдалося розбудити доньку.
— Що? Тату?! Як, звідки? — дівчина була поза себе від радості. — Ти не покинув мене, прийшов.
— Звісно, донечко. Як я міг припинити пошуки?
— Люди, я дуже радий за вас, але нам ще Лію рятувати.
— Лію? — перепитала Камейа. — Каштанове волосся і запальний характер?
— Ти знаєш Лію? Звідки?
— Знаю, кілька разів приносила їжу. Зазвичай дівчата з гарему тільки й роблять, що плачуть, а ця — постійно намагалася втекти.
Жива! Вона жива! Камінь з душі. Ну, тепер повоюємо!

– Де ти бачила її востаннє?
– Та тут недалеко, в тюремній камері.
– Розділимося. Я з Камеєю йду по Лію, Нанук і Тео — в кімнату управління. Впораєтесь?
Активували навушники для зв’язку й визначили точку збору.
– Бережи моє дитя!
– Не хвилюйся, за доньку відповідаю головою.
– Ну, тату!
– Ще поговори мені тут! — Нанук цьомкнув доньку в щоку, і ми розійшлися.

Лія

Бігти, тільки бігти — і якнайшвидше. Навчитися магічних трюків мені так і не вдалося, бо до кімнати завітали вартові. Ну, що не робиться — все на краще. Коли Джая відключила охоронців, я забрала їхню зброю — тепер на моєму плечі висів автомат, а з кишені пуховика стирчав пістолет. Інший був у руці. Гарненька картина — Джая довго сміялася.
– Смійся, смійся! Подивимось, як ти реготатимеш, коли нікому буде прикривати спину, — наїжачилася я.
– Просто зауважила: у тебе кумедна шубка.
– Саме час це обговорювати! — Ми пересувались перебіжками — від стіни до стіни, від повороту до повороту. Повільно, але впевнено.