Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Глава 39

Наді мною схилилися рідні обличчя. Над головою та сама сірий стеля і смарагдові очі. Мої улюблені очі.
Ярик обійняв мене й поцілував. Так, це те, чого я хотіла. Саме той вогонь, якого бракувало в темряві. Спекотно. Мені ще ніколи не було так спекотно й спокійно.
– Знайшов, — шепотіла я, обіймаючи його ще міцніше.
Я зарилася носом у його чорне шовкове волосся.
– Нарешті.
– Мир? — раптом я згадала, що ми чимось займались.

Трохи осторонь стояла пара. Вони обіймались. Жінка тихо схлипувала, а чоловік заспокоював її, погладжуючи волосся.
Ярик підняв голову, почувши знайоме ім’я. Його очі розширились.
– Тільки не падай! — я усміхалася на всі тридцять два, передчуваючи сімейну зустріч.

Ярик допоміг мені підвестися, я вчепилася в Джаю й підштовхнула коханого вперед. Крок. Ще один. Він несміливо наближався до рідних, не вірячи, що це відбувається насправді. Так незвично було бачити мого суворого чоловіка в ролі розгубленої дитини — але як же це мило.
Мир і Уля простягнули руки назустріч синові, і він кинувся до них. Сьогодні буде дуже багато обіймів.
– Як? Ми ж… ми ж оплакували вас. Де ви були?!
– Потім, синочку. Ми все пояснимо.
– Як ти виріс! — зараз Миру було найважче.

Але нам не дали розслабитися й досхочу насолодитися зустріччю. У коридорі пролунав шум. За нами прийшли.
Ну, принаймні нас уже більше. Хоча б на двох перевертнів — і це не може не тішити.
– План?
– В ідеалі? Покінчити з ватажком бродяг і забрати в нього Серце Мора. Поки він не захопив увесь світ.

— Серце існує? — Мир був вкрай здивований.
— Так... тату, і якщо твоя кров потрапить на артефакт, то вважай, що ти у владі його власника.
— Я думав, що це лише легенда.

Мир занервував, почав ходити кімнатою, тримаючись за голову.
— Заспокойся, любий! — Уля стримала чоловіка.

Обстановка напружувалась, але Ярик не поспішав діяти. Здавалося, що він чекає чогось.
— У чому справа?
— Тео й Нанук мають вимкнути камери, хоча в теперішній ситуації це вже не так важливо. Ми й так наробили забагато шуму, — Ярик окинув поглядом натовп.
— Вам час вибиратися! — скомандував він.
— А ти? — думка про те, що ми знову розлучимось, лякала мене.

Ярик обійняв мене й ніжно поцілував.
— Не хвилюйся, кохана, — о, як це звучить, особливо з його вуст, — я не збираюся втрачати тебе знову.

У навушнику почувся голос.
— Так, добре. Вони впорались, — Ярик дістав із кишені супутниковий телефон і надіслав повідомлення.
— Нам потрібно протриматися хвилин двадцять до прибуття підкріплення.

Щось насувалося. Відчуття небезпеки не полишало мене ні на мить.
— Раджу озброїтись.

Так і зробили — і дуже вчасно.
— У нас гості, — Мир насторожено втягнув повітря носом.

У дверях з’явилися до зубів озброєні люди. Точніше в кімнату ввалилось з добрий десяток воїнів.
— Так-так. Оце картина, — Давид по-царськи крокував поміж своїх людей. Вони розступалися, схиляючи голови перед своїм ватажком.

Ми згрупувалися. Чоловіки стали попереду, жінки — за їхніми спинами. Джая, звісно, залишилася серед перших — ще б пак. Мене трохи непокоїла її реакція на появу Давида, чи зможе вона стриматися. Але я сподівалася, що вона поділяє думку: помста — страва, яку подають холодною.

— Мої любі гості — й усі на волі. І на краще, станете моїми першими ляльками. Хоча… — Давид клацнув пальцями, і до нього підійшов Марк.
— Сину?! — Уля кинулася до нього, але я встигла її зупинити.
— Це, — Давид недбало тикнув пальцем у плече Марка, — моя перша лялька, — вишкірився він.
— Це я... я у всьому винна... — схлипувала нещасна жінка.
— Не кажи дурниць. Ти не винна в божевіллі цього монстра.
— Я вам не заважаю, пані?! — крикнув Давид.

Чоловіки ледь стримувалися — я бачила, як Мир стиснув кулаки. З його пальців стікала кров, але ніхто не рушив з місця. Усі чудово розуміли, що треба тягнути час до прибуття підкріплення. А Давид усе тиснув, провокуючи нас.

— Може, вирішимо це мирно? І ніхто не загине. Давайте так: ви здаєтеся без бою й беззаперечно підкоряєтесь мені.
— З чого така щедрість?
— О, Мирославе — давній друже!
— Думаю, ми відмовимось, — прошипів той крізь зуби. — Вже досить у тебе гостювали — час і честь знати.

Давид голосно розсміявся.
— Гостювали, кажеш. А, так, пам’ятаю. Це коли ти стояв переді мною на колінах?
— Ах ти ж!..

Мир був на межі. Я добре пам’ятала його лють, з якою він відгородився чорною безоднею, але біль була ще занадто свіжа.
— Ти — чудовисько! — я прорвалась крізь чоловічу стіну.
— О, приманка в тут! Ти спрацювала добре. Навіть занадто. Сама вмовила мага звільнити моїх дорогих гостей.
— Що ти маєш на увазі?.. — я розгубилася. Невже це було йому на руку?
— Джая б ніколи не підкорилася мені. Забагато сили й ще більше гордості, — він кинув погляд на дівчину.

Ситуація ставала дедалі напруженішою, а підкріплення все ще не було. Своїми силами ми навряд чи впораємось бодай з частиною війська Давида. Воїни все прибували, поки ми теревенили. Такими темпами потрібне справжнє диво, щоб ми вибралися звідси живими.
— Тобі не підкорити всіх істот на Землі! Ця місія з самого початку приречена! — я намагалася говорити якомога впевненіше. Виходило не дуже, але я сподівалась на балакучість Давида, нетипову для нього.

— Пф, — він насміхався з нас, відчуваючи перевагу.
— Навіщо ж усі? В мене є вірні мені люди, — він обвів рукою своїх воїнів, — а ще в найближчих планах — полонити найсильніших істот і за допомогою артефакта, люб’язно вами наданого, підкорити світ.
— Як ви можете підтримувати це безумство?! Невже ви не бачите — він з’їхав з глузду?! Загинуть мільйони невинних істот!

Я зверталася до перевертнів за спиною Давида. Але моя промова їх не зворушила. На їхніх обличчях не було й тіні сумніву.
— Вони будуть проти? Та не сміши...