Читати книгу - "Шантарам"

Біля довгих металевих сходів Прабакер тихо пояснив щось гавалдару, поліційному констеблеві. Той кивнув і відійшов убік. Ми увійшли до приміщення, що правило за своєрідну приймальню, там стояли письмовий стіл, металевий стілець і бамбукова кушетка. Черговий поліціянт насторожено зиркнув на мене. За його спиною видніли заґратовані двері, а крізь них на нас із цікавістю дивилися арештанти. Поліціянт простягнув до мене руку.

— Він хоче, щоб ти...— почав Прабакер.

— Знаю. Скільки?

— П’ятдесят рупій,— сказав Прабакер, широко посміхаючись поліціянтові.

Узявши хабара, коп підійшов до ґрат і погукав мене. Натовп за ґратами розступився, і переді мною з’явилися дві фантастичні фігури. Це були синьошкірі дресирувальники ведмедя Кано, яких Абдулла колись прислав до нас у нетриша. Схопившись за ґрати, вони так хутко заторохтіли, що я нічого не второпав.

— У чому річ, Прабакере? — запитав я, марно намагаючись що-небудь зрозуміти.

Коли він сказав мені, що мій друг потрапив у в’язницю, я вирішив, що мова йде про Абдуллу і тепер шукав його очима позаду натовпу арештантів.

— Ось же твої друзі, Ліне,— сказав Прабакер.— Ти хіба не пам’ятаєш? Вони приводили Кано, щоб ти міг з ним обнятися.

— Зрозуміло, я пам’ятаю їх. Ти притягнув мене сюди, щоб я побачився з ними?

Прабакер моргнув.

— Так, Ліне,— відповів він спокійно.— Ці люди хотіли поговорити з тобою. Ти... ти хочеш піти?

— Та ні, я просто... Не має значення. Але що їм потрібно від мене? Я не можу розібрати, що вони кажуть.

Прабакер попросив їх пояснити, що вони хочуть, і вони стали голосно і схвильовано розповідати свою історію, вчепившись у ґрати, неначе це був рятувальний пліт у відкритому морі.

— Вони кажуть, що біля Нейві Нагар зустріли інших дресирувальників з іще одним ведмедем, дуже худим і сумним. Вони кажуть, що ці дресирувальники погано обходяться зі своїм ведмедем, вони б’ють його батогом, і ведмідь плаче, тому що йому боляче.

Біля грат зібралася вже з сотня в’язнів, які слухали дресирувальників.

— Ці негідники били свого ведмедя дуже сильно,— тлумачив Прабакер,— і не припиняли бити його навіть тоді, коли він плакав. Адже, знаєш, це був ведмідь-дівчинка!

Натовп схвильовано загаласував, пройнявшись співчуттям до тієї сердешної ведмедиці.

— Тоді наші дресирувальники стали дуже засмучені через цих інших дресирувальників, які били ведмедя. Вони пішли до них і сказали, що не треба бити ведмедя. Але ті були дуже погані й сердиті. Було багато крику, штовхання і негарних обзивань. Ті дресирувальники обізвали наших цапами. Наші обізвали тих ослами. Тоді ті дресирувальники обізвали наших дурнуватими. А наші обізвали їх прицуцуватими. Ті обзивали наших і такими, і перетакими, а наші теж говорили тим багато різних лайок.

— Ясно, Прабакере, ближче до справи.

— Добре, Ліне,— сказав він, уважно слухаючи дресирувальників. У перекладі настала тривала пауза.

— Ну то що ж вони кажуть? — не витримав я.

— Продовжують лаятися й обзиватися,— відповів Прабакер, безпорадно знизавши плечима.— І знаєш, там є серед прокльонів просто чудові. Перекласти їх тобі?

— Не треба.

— О’кей,— сказав він нарешті.— А потім хтось покликав поліцію, і після цього почалася велика бійка.

Він знову замовк, слухаючи, як розвивалися події далі.

— Спочатку в цій великій бійці перемагали погані дресирувальники. Це була справжня битва, Ліне, зовсім як в «Махабгараті». У тих, нехороших хлопців були друзі, які теж билися кулаками і ногами. І тут ведмідь Кано дуже засмутився. Саме перед тим, як прийшла поліція, він теж почав битися, щоб допомогти своїм друзям, що дресирують його. І бійка дуже швидко скінчилася. Він покидав тих хлопців наліво і направо. Кано дуже хороший бійцівський ведмідь. Він побив цих поганих дресирувальників і всіх їх друзів і дав їм великого прочухана.

— І тоді цих синіх хлопців заарештували?

— Сумно казати, але так, Ліне. Їх заарештували і звинуватили в порушенні спокою.

— Ясно. Ходім поговорімо з копом.

Ми утрьох відійшли до голого металевого столу. Люди за ґратами дослухалися, намагаючись розібрати, про що ми говоримо.

— Як буде на хінді «порука», Прабу? З’ясуй у нього, чи не можуть вони звільнити цих хлопців під поруку.

Коли Прабакер запитав чергового про це, той похитав головою і сказав, що це виключено.

— То, може, ми заплатимо штраф? — запитав я на маратхі; штраф — то був хабар.

Черговий посміхнувся, але знову похитав головою. Під час бійки постраждав поліціянт, пояснив він, і від нього нічого не залежить.

Безсило знизавши плечима, я сказав дресирувальникам, що не можу звільнити їх ні на поруку, ні за хабара. У відповідь вони заторохтіли на хінді так швидко і нерозбірливо, що я зовсім нічого не зрозумів.

— Ні, Ліне! — розплився в усмішці Прабакер.— Вони не турбуються за себе. Вони турбуються за Кано! Він теж арештований, і вони дуже турбуються нього.

— Ведмідь теж арештований? — запитав я поліціянта на маратхі.

— Джі, га! — відповів він, гордо настовбурчивши вуса.— Пане, так! Ведмідь сидить під вартою на першому поверсі.

Я подивився на Прабакера, він знизав плечима.

— Може, нам подивитися на ведмедя? — припустив він.

— Гадаю, ми зобов’язані подивитися на ведмедя! — відповів я.

Ми спустилися на перший поверх. Тутешній охоронець відімкнув двері, і ми побачили Кано, що сидів у темній і порожній камері. Ведмідь був у наморднику; його шию і лапи обмотали ланцюгами, що тягнулися до віконних ґрат. Він сидів, привалившись спиною до стіни і витягнувши перед собою задні лапи. Він був розгублений і сумний — такий вираз був написаний на його морді.

Обернувшись до Прабакера, я побачив, що обличчя його скривилося і він плаче. Не встиг я і рота розтулити, як він відштовхнув охоронця і побіг до ведмедя. Підійшовши до Кано, він обняв його, поклав голову йому на плече і почав гладити, щось лагідно примовляючи. Я обмінявся поглядом з охоронцем. Той вирячив очі і приголомшено похитував головою.

— Я перший зробив це,— несподівано для себе самого похвалився я на маратхі.— Кілька тижнів тому. Я перший обнімався з ведмедем.