Читати книгу - "Шантарам"

За шість місяців, що їх я прожив у нетрищах, я жодного разу не зустрічався з цим парубком, хоча він був одним з багатьох тисяч хлопців, що мешкали в радіусі п’ятисот метрів од моєї халупи. А дехто — зокрема, Прабакер і Джоні Сигар — були, здавалося, знайомі з усіма людьми, і мене вражало, що вони знають життя всіх цих нещасливців, Але ще дивовижнішим було те, що вони турбувалися і піклувалися про них. Я подумав, чи він часом не родич Джоні, цей Амір. Коли парубок запропонував зашити рану самостійно, Джоні мовчки кивнув мені, маючи на увазі: «Так, він такий, він зробить це сам». Аміра тим часом затрясло, коли він уявив собі, як голка прошиває його тіло, і він аж застогнав.

— Ну гаразд, гаразд,— здався я.— Я зашию його рану. Але це буде боляче — у мене немає знеболювальних засобів.

— Боляче! — радісно заревів Джоні.— Боляче — це не проблема, Ліне. Це добре, що тобі буде боляче, чутія [77]. Треба, щоб у тебе в мізках стало боляче, от що!

Я посадив Аміра на своє ліжко, а потім запалив гасову плитку і поставив на неї каструлю з водою. Коли вода закипіла, я вкинув у неї дві голки. Промивши рану теплою мильною водою і антисептиком, я туго перебинтував руку і залишив пов’язку на десять хвилин, сподіваючись, що краї трохи зійдуться і зашивати буде легше. Боязка довірлива усмішка Аміра не полегшувала мого завдання. «Люди завжди шкодять нам своєю довірою,— сказала мені якось Карла.— Понад усе ти нашкодиш людині, якій симпатизуєш, в тому разі, якщо повністю довіришся їй».

Я дав Амірові два великі кухлі солодкого чаю, щоб попередити шок, симптоми якого вже почали виявлятися. Він був наляканий, але спокійний. Він довіряв мені. Він не знав, що я робив подібну операцію всього раз у житті, та ще й за схожих обставин. Тоді чоловіка поранив ножем його сусіда по камері. Суперечка поміж ними скінчилася, і питання було для них закрите, але якби поранений звернувся в тюремний лазарет по допомогу, його помістили б в ізолятор. Для деяких в’язнів — стукачів або тих, що розбещували — це було єдине місце, де вони могли уціліти. Інші ж вважали це карою Господньою, бо їх могли запідозрити в тих же гріхах, та й опинитися в товаристві цих ганебних покидьків їм не хотілося. Тому поранений звернувся до мене. Я зашив його рану простими нитками. Рана загоїлася, та лишився потворний нерівний шов. І тепер, пам’ятаючи про той випадок, я почувався дуже непевно.

Я випив чаю, викурив цигарку і почав зашивати рану. Хірургічна голка крива і дуже тонка. Певне, її треба було тримати пінцетом, але я позичив його сусідам для лагодження швейної машинки. Довелося заганяти голку в шкіру і витягати її пальцями. Це було незручно, голка ковзала, і перші декілька стібків вийшли у мене досить неакуратними. Амір морщився, але мовчав. Після п’ятого чи шостого стібка робота пішла краще, хоч Аміру від цього легше не стало.

Людська шкіра пружна і міцна, вона не рветься, коли просиляєш нитку, та якщо ви не звикли до такої роботи, то будете відчувати психологічний дискомфорт. Я аж спітнів за тією роботою, хоч стояла нічна прохолода.

— Треба було йому йти до лікарні! — не витримав я.— Це не робота, а сміх!

— Ти дуже добре зашиваєш його, Ліне,— заперечив Джоні.— Ти міг би пошити чудову сорочку.

— Зовсім не так добре, як треба. У нього залишиться великий шрам. Не знаю, якого біса я узявся за це.

— У тебе, напевно, проблеми з туалетом, Ліне?

— Що-що?

— Ти погано ходиш до вбиральні? У тебе важке випорожнення?

— Господи помилуй, Джоні, що ти верзеш?

— Ти не в гуморі, Ліне. Може, в тебе проблема з випорожненням, га?

— Ні! — простогнав я.

— А-а, тоді, напевно, в тебе часте випорожнення?

— Минулого місяця у нього три дні було дуже часте випорожнення, устряла одна з сусідок у дверях.— Чоловік мій казав, що Лінбаба ходив випорожнятися три чи чотири рази щодня, а потім ще три або чотири рази вночі.

Так-так! — підхопив інший сусіда.— Я пам’ятаю. Він такий біль при Цьому відчував і такі гримаси корчив, яар! Можна було подумати, що він Дитину народжує. І це було дуже рідке випорожнення, гучне і швидке,— як ото гармата стріляє в день незалежності. Бабах! Я порекомендував йому пити чанду[78], і випорожнення стало густим, і колір гарний.

— Це хороша думка,— схвалив Джоні.— Підіть приготуйте чанду, щоб у Лінбаби покращало випорожнення.

— Не треба мені ніякого чанду! — вибухнув я.— У мене немає проблем! Я просто до смерті хочу спати. Дайте спокій мені, ради всього святого! Ну от, я скінчив. З рукою, сподіваюся, все буде гаразд, Аміре. Але тобі треба зробити укол проти правця.

— Не треба, Лінбаба. Я вже робив укол три місяці тому, після останньої бійки.

Я промив рану ще раз і засипав її знезаражувальним порошком. Наклавши поверх стібків вільну пов’язку, я сказав Аміру не мочити її і прийти до мене за день на перевірку. Він спробував тицьнути мені гроші, але я не узяв їх — ніхто в нетрищах не платив мені за лікування.

Не встиг я прибрати в хаті, як до хати вдерся Прабакер і, схопивши мене за сорочку, почав кудись тягнути.

— Як добре, що ти не спиш, Лінбаба! — вигукнув він.— Ми не згаємо час на те, щоб розбудити тебе. Ходімо хутчій!

— Куди ще, хай йому біс?! Облиш мене, Прабу, мені треба щось зробити з цим безладом.

— Ніколи робити безлад, баба. Хутчій, будь ласка, і жодних проблем.

— Ще які проблеми! Я нікуди не піду, поки ти не поясниш мені, в чому справа. Це моє останнє слово.

— Ти абсолютно обов’язково повинен піти, Ліне! — наполягав він, продовжуючи тягнути мене за сорочку.— Твій друг потрапив у в’язницю! Ти повинен йому допомогти.

Ми вибігли надвір, біля готелю