Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

— От бачиш, — сказав Жермен Шабо, — бачиш! Не варто було спускатися і дві години бігати за «Ентрансіжан». Казав же я тобі: вони завжди так роблять.

Пані Шабо поклала в'язання у кошик і підсунула крісло.

— Зараз дізнаємося, що він там сказав, — мовила вона. — Не люблю я цього. У мене від нього якась порожнеча всередині. А в тебе?

— Так само, — відказав Жермен Шабо.

Приймач хрипів, кілька разів щось пробурмотів, і Жермен ухопив свою дружину за руку.

— Слухай, — сказав він.

Вони трохи нахилилися, прислухаючись, і в динаміку зазвучала «Кукарача».

— Ти певен, що це Паризьке радіо? — поспиталася пані Шабо.

— Авжеж.

— Значить, вони хочуть, щоб ми почекали.

Голос проспівав три куплети, потім платівка зупинилася.

— Ну от, — сказав Шабо.

Почувся легенький тріск, і гавайська оркестра заграла «Honey Moon».[14]

Треба бути скрізь. Він сумно дивився на кінчик своєї сигари: скрізь, а то пошиєшся в дурні. Я солдат, який іде на війну. Ось що потрібно бачити: війну і солдата. Кінчик сигари, білі вілли на березі моря, монотонний рух вагона по рейках і цей надто вже знайомий пасажир, Фез, Марракеш, Мадрид, Перуджа, Сієнна, Рим, Прага, Лондон, який уже бозна вкотре палить у вагоні третього класу. Ні війни, ні солдатів: треба бути скрізь, потрібно бачити себе скрізь, з Берліна як тримільйонну частку французького війська, Ґомесовими очима як одного з цих боягузливих французьких псів, котрих женуть в атаку носаками, Одетиними очима. Потрібно бачити себе очима війни. Але де ж очі війни? Ось я тут, перед моїми очима пропливають великі світлі рівнини, я ясновида, я бачу — і все ж таки орієнтуюсь я навпомацки, наосліп, а кожен мій порух запалює лампу або вмикає дзвоник у світах, яких я не бачу. Зезета зачинила віконниці, та світло ще просягало крізь шпарини, вона почувалася змореною і мертвою, жбурнула свою комбінацію на стілець і голяка прослизнула під ковдру, я завжди так гарно сплю, коли в мене горе; та щойно вона опинилася під укривалом, саме в цьому ліжку Момо голубив її позавчора, щойно вона провалювалася в забуття, як він приходив до неї, він давив на неї, а коли вона розплющувала очі, його вже не було, він спав там, у казармі, і ще це кляте радіо, яке горлало чужою мовою, то був приймач Гайнеманів, німецьких утікачів з другого поверху, хрипкий гадючий голос, який висотував нерви, боже милий, воно не закінчується, воно ніколи не скінчиться! Матьє позаздрив Ґомесові, а потім сказав собі: Ґомес бачить не більше, ніж я, він воює проти невидимців — і перестав йому заздрити. Що він бачить: мури, телефон на своєму столі, обличчя свого адьютанта. А якщо казати про війну, то всі ми воюємо: я піднімаю руку, смокчу сигару, і я воюю; Сара проклинає людське безумство, стискає в обіймах Пабла — вона теж воює. Одета воює, коли загортає в папір канапки з шинкою. Війна бере все, збирає все, вона нічого не пропускає, жодної думки, жодного поруху, й ніхто не може її побачити, навіть Гітлер. Ніхто. Він повторив: ніхто — і зненацька на мить побачив її. Це було химерне тіло, яке годі навіть уявити собі.

— Говорить Паризьке радіо, не відходьте від приймачів: за хвилину ми передаватимемо французький переклад першої частини промови канцлера Гітлера.

Вони й не поворухнулися. Вони перезирнулися краєм ока, й коли Ріна Кетті заспівала «Я чекатиму», вони усміхнулися одне одному. Та наприкінці першого куплету пані Шабо вибухнула реготом.

— Я чекатиму! — сказала вона. — Гарно сказано! Вони збиткуються з нас.

Величезне тіло, планета, у просторі ста мільйонів вимірів; істоти трьох вимірів навіть уявити цього собі не можуть. І все ж таки кожен вимір був самостійною величиною. Якщо спробувати поглянути на планету прямо, то вона розсиплеться на друзки, залишаться лише окремі свідомості. Сто мільйонів вільних свідомостей, кожна з яких бачила стіни, червоний жарук сигари, звичні обличчя і під власну відповідальність будувала свою долю. І все таки якщо ти був одною з цих свідомостей, то з нечутних дотиків, з непомітних змін ти помічав, що міцно пов'язаний з величезною невидимою колонією. Війна: кожен вільний, і все-таки ставки зроблено. Вона тут, вона скрізь і всюди, це сукупність усіх моїх думок, всіх слів Гітлера, всіх учинків Ґомеса: та нікого немає, щоб підбити підсумок. Вона існує лише для Бога. Але Бог не існує. А війна існує все одно.

— Я не сумніваюся, що настав край і німецькому терпінню. Не сумніваюся, що терпіння є одною з найбільш характерних рис німецької ментальности, але настала година, коли з ним потрібно покінчити.

— Що він сказав? Що він сказав? — спитався Шоміс.

Борис пояснив:

— Він каже, що німецькому терпінню теж наступає край.

— Нашому також, — сказав Шарльє.

У приймачі всі почали репетувати, аж ось до кімнати ввійшов Герера.

— О, вітаю! — сказав він Ґомесові. — Ну що? Гарно відпочив?

— Та так собі, — відказав Ґомес.

— Французи… так само обережні?

— Ха! Ви навіть не уявляєте собі, які вони обережні. Проте, гадаю, ця війна скоро буде їм як та костриця в сраці! — Він показав на радіоприймач. — Біснуватий у Берліні геть уже з ланцюга зірвався.

— Справді? — Очі Герери зблиснули. — Послухай, так це ж багато чого може змінити!

— А певно, — відказав Ґомес.

Якусь мить вони, усміхаючись, дивилися один на одного; Тількен, який стояв коло вікна, підійшов до них.

— Приглушіть радіо, я щось чую.

Ґомес обернув регулятор, і галас трохи затих.

— Чуєте? Чуєте?

Ґомес прислухався: він почув глухе дудоніння.

— Так і є, — сказав Герера. — Тривога. Четверта зранку.

— Четверта! — вигукнув Ґомес.

— Так, — потвердив Герера. — О, тут багато чого зміниться!

Гітлер заговорив знову; вони схилилися над приймачем. Ґомес слухав промову краєм вуха; другим він прислухався до гуркоту літаків. Вдалині пролунав глухий вибух.

— Що ж він робить? Він не лише не поступається територією, а й виганяє німців! Не встиг пан Бенеш замовкнути, як ще дужче посилилися заходи військового придушування. Ми констатуємо жахливі показники: упродовж одного дня втекло десять тисяч душ, наступного дня двадцять тисяч…

Гуркіт стих, потім зненацька знову посилився, почулися два протяжні вибухи.

— В порту, — прошепотів Тількен.

— …наступного дня тридцять сім тисяч тисяч, за два дні сорок одна тисяча, потім шістдесят дві тисячі, потім сімдесят вісім тисяч; далі дев'яносто тисяч, сто сім, сто тридцять сім тисяч. А сьогодні двісті чотирнадцять тисяч. Спорожніли цілі райони, будинки спалені, німців намагаються знищити снарядами і газом. А пан Бенеш засів собі у Празі та й думає: «Нічого не