Читати книгу - "На запах м’яса"

– Що, Несторе… Думав, минеться?

Зціпила зуби – годі відволікатися! Забрала тільки те, що заслужила! Ще всім доведе…

За десять хвилин до дев’ятої приміщення відділу, що воно відділялося скляною, запнутою портьєрою стіною від кабінету начальника, наповнилося голосами й звуками: колишні Майчині колеги жваво обговорювали раптове звільнення Нестора Слободяника, гадали, кого ж над ними посадять.

Рівно о дев’ятій Майка розчахнула двері кабінету – колеги очманіли, замовкли. Майка бачила, як потьмянів Ігор Росов, здивовано усміхнувся Макс Пічкун, перезирнулися дівчата… Тільки Руслана Вирва спокійно сиділа за колишнім Майчиним столом, приречено гортала підручник з іспанської. «Шкода, Хауса не прихопила, – промайнуло. – У них би взагалі дах зірвало».

– Всім привіт, – усміхнулася холодно. – На місці Слободяника я! Є запитання?

– І як тепер тебе звати? Майєю Михайлівною? – усміхнувся Макс Пічкун.

– Можна. Зробимо так. По черзі до мене в кабінет. Кого не викличу – той звільнений. Зрозуміло? Максе! Ти перший! Прошу! Поговорю з тобою, скажу, кого покликати наступним.

– Тобто… Мене точно не звільниш?

– Точно! – Майка ковзнула поглядом по головах колег, пішла до кабінету.

Кожного мордувала довго. Випитувала, що нового в роботі сталося за час її відсутності, які нові нормативні документи, підзаконні акти і закони впливають тепер на проблему сертифікації імпорту, який ступінь завантаження кожного співробітника, чи є сенс перерозподіляти функціональні обов’язки і яка, врешті, атмосфера в колективі.

Передостаннім заходить Росов. Француз! Усміхається іронічно, знизує плечима, вмощується навпроти Майки.

– Ти мене вражаєш, Елізо!

– Не смій називати мене Елізою!

– Ну, як ти мені заборониш? Звільниш? Прошу! І коханцем твоїм я не стану. Чуєш? Я не спатиму з тобою, Елізо!

– Не спатимеш, – відрізає Майка. – Поїдеш до Мадрида, Росов.

– Он як! Кому ж дякувати?

– Собі.

– За що?

– За те, що єдиний з усіх приходив до мене… в лікарню. Хочу віддячити тобі. Хоч цим.

Іронічна усмішка злітає з тонких Ігорових вуст.

– Куди ти зникла? Я шукав тебе…

– Правда? – Майка всміхається розчулено. – Росов, ти – Джай… Санскритом – перемога. Ти реально крутий. Я дуже люблю тебе. Як брата.

– Втішила!

– Є проблема? Ти ж не спатимеш зі мною!

– Ну… За дві хвилини розмови я зрозумів, що ти не змінилася…

– Я змінилася, Ігорю. А ти їдеш в Іспанію!

– Де ти була, Елізо?… Хоч два слова!

– Згодом… Зараз не можу. Уже йди.

– Руслану покликати? – Росов підводиться, ще дивиться на Майку приголомшено. – Ти ще не з усіма поговорила. Ще Руслана Вирва лишилася…

– Не треба Руслану кликати. Її звільнено, – вимовляє Майка, подумки викреслює Вирву зі списку тих, по чиї душі вона сюди повернулася.

Росов зупиняється.

– Ти змінилася, Елізо.

Майка вибухає тихим гнівом, шепоче хижо:

– А ти спробуй… попомирай…

Чертог вийшов на полювання озброєним до зубів, але й Майка не з порожніми руками. Прихопила діловий блокнот, список пропозицій, коли секретарка повідомила: «Шеф викликає». Та Чертога цікавило інше.

– Що з раритетом твоїм? Продаси мені?

– Так. – Праведні плани віддати «Волгу» до дитячого будинку руйнуються, завалюють Майку з головою, лояльно залишають неушкодженою, щоби відчула власну ганьбу, та Майка відчуває лише мисливський азарт.

– Скільки хочеш?

– Квартиру. Двокімнатну. Неподалік від залізничного вокзалу.

Чертога вражає нахабна конкретика.

– А далеко від залізничного вокзалу не влаштовує?!

– Влаштовує, – наїжачується Майка.

– Квартира коштує дорожче за твою тачку.

– Розумію…

– То гарно, що ти все розумієш! – усміхається, не поспішає атакувати. – Добре… Є в мене одна квартира… За борги віддали. Подумаю. Може, і поміняємося.

– Я теж варіанти пошукаю, – Майка пробує правити в потрібне річище.

– Давай…

М’ясо! Битий тиждень Майка прилітає на роботу о сьомій – до дев’ятої ретельно вивчає оголошення про продаж нерухомості, о дев’ятій рівно до шостої вечора зосереджується на клятій, ненависній ковбасі, опісля мчить оглядати квартири. До Вітки приповзає вночі ледь жива.

– Нічого… Витримаю…

Із підсвідомості випливає Санджив, усміхається приголомшено: «Навіщо тобі те?» «А справедливість?!» – обороняється Майка. «Справедливість – омана. Право висувати претензії комусь, не висуваючи їх собі…» – шепоче Санджив, та в цілодобовому гуркоті міста голос його стає все тихішим… І Хаус лежить-тане, стежить за Майчиною метушнею холодними очима, та не чіпає, наче намагається зрозуміти.

– Нічого… – заспокоює Майка кота, кидає йому сирої магазинної курятини. – Скоро в нас буде велика окрема квартира…

«Нічого» вимушено стає улюбленим словом. Нічого, нічого…

Наприкінці травня Майка віддала Чертогові автівку за дорученням, вселилася у велику – сімдесят квадратів – двокімнатну квартиру з пафосним ремонтом на престижній Жилянській, яку суворий Джай забрав у когось за борги.

– Поживи, придивися… – сказав, передаючи дівчині ключі. – Якщо все влаштовуватиме, підпишемо договір обміну.

– А якщо ви за цей час мою «Волгу» розіб’єте? – напружилася Майка: «Ох, пасткою тхне…»

– Однаково буде обмін! Хіба я слово не тримаю?

– Тримаєте… – погодилася.

Оглядала чималі апартаменти, бентежилася: певно, Чертог за хвилину колишніх хазяїв виїхати змусив, бо в оселі залишилися меблі, килими, холодильник. Тільки телевізора не було.

– Нічого… Однаково мені його дивитися нема коли, – сказала Вітці, коли та приїхала до Майчиної нової хати, ночувати залишилася.

– Каструлю яку купи. Чайник. А тарілок, ложок і виделок я тобі в ресторані накраду, – пообіцяла щедра Вітка.

– Нема в мене часу за каструлями бігати. Давай я тобі грошей дам, купи, які сподобаються! – Пізно ввечері Майка вкотре з відразою оглядала новеньку квартиру, мимоволі порівнювала з білою хатинкою на хуторі. Там… світло, хоч стелі низькі, ще й дерев’яний сволок поперек, а тут така задуха. Кондиціонер поставити? Чи розфарбувати стелю блакитним, чорних круків намалювати?…

– А борг мені коли віддаси? – почула Вітчин голос – вляглася на широкому ліжку в спальні, нахабно курила прямо в постелі.

Майка роздратувалася:

– Я ж казала – із зарплатні! А я її ще не отримала.

– А квартира?…

– Службова.

– А «Волгу» круту куди поділа?

– Я ж казала тобі – до дитбудинку… – збрехала Майка. – Службову тачку виділили. «Тойоту». Хочеш, покатаємося?

– Здуріла? – обурилася Вітка. – Я дванадцять годин на ногах! Зараз відрубаюся…

– А я піду. Хауса вигуляю… – буркнула Майка, бо Вітчина поява на Жилянській виявилася не настільки приємною, як очікувала. І курить оце в її ліжку! Може, дарма Майка похвалилася?…

Ноги понесли до залізничного вокзалу. Хаус почув шурхіт у траві, оживився, поплазував полювати. Майка побачила купку волоцюжок на узбіччі: жадібно їли хліб із ковбасою з целофанового пакетика, розкладеного на землі. Вдивилася напружено: раптом Толя посеред них?… І квартиру біля вокзалу захотіла, бо чогось вирішила: обов’язково зустріне на вокзалі Гороха, бо ж нещасливе кохання в Толі, нещасливе, а від нещасть би їхати… Отак і він…

Та серед волоцюжок кульгавого не було. Гукнула Хауса: час