Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

чоловіком, з яким вона хоча й не вінчана, але який для неї — найрідніша людина. Боротися з цим нема сенсу, та й особливої потреби у такій боротьбі немає. Життя владналося, ввійшло у звичну колію і не передбачало серйозних несподіванок на майбутнє. Анеля отримала те, чого хотіла, — гучного скандалу не було, вона мешкає зі своїм чоловіком та дітьми у новозбудованому будинку, на її місце ніхто не претендує, а коханка її чоловіка і сама не зацікавлена в афішуванні гріховного зв’язку. У так вдало складеній ситуації хіба затятий самогубець бігатиме з запаленим смолоскипом довкола бочки з порохом, а людина при здоровому глузді сидітиме тихо і намагатиметься не спровокувати вибух. Саме так і поводилася Анна. Впускала Адама в помешкання лише тоді, коли достеменно знала, що ніхто того не бачить, старанно зашторювала вікна і навіть голосно говорити боялася, коли знала, що їх можуть почути сусіди. Удень не менш старанно вдавала з себе скромну і добропорядну вдову, а ще навчилася, не червоніючи і не відводячи погляду, говорити Терезі саме те, що тій хотілось почути: «Так, зв’язок із Адамом вичерпав себе…», «Так, саме до цього все йшло…», «Ні, мене не засмучує те, що Анеля мешкає разом з ним…», «Ні, сюди Адам уже не приходить…». Правди в цих словах було не більше, аніж щирості, проте Анна затято намагалася саме так подати теперішні свої стосунки з Адамом. Чи вірила їй Тереза? Хто знає? Принаймні, вдавала, що вірить, і Анна намагалася нічим себе не зрадити. Так спокійніше і менше для них усіх проблем.

Зараз їхні з Адамом стосунки стали як ніколи глибокими та серйозними. Здається, кохання — це не лише надрив і спалах чуттєвості та емоцій. Воно ще й у турботі про щоденні потреби близької людини, у спокійному теплі долонь, у мовчазній згоді й розумінні того, що не завжди є гарний настрій та бажання підтримувати розмову. Таке кохання дуже прагматичне й одночасно безкорисливе, без нього складно жити, неможливо існувати, а щоб зберегти — доводиться важко працювати над залагодженням найдрібніших нюансів та щоденно миритися з найважчою із залежностей — залежністю від коханої людини. Тут або спокійно приймаєш неписані правила, або мусиш змиритися з іншим, не менш банальним розвитком подій. Неможливо весь час жити на лезі ножа або на краю безодні. Іноді хочеться перепочити й отримати затишний притулок у безпечному місці, а для відчуття щастя достатньо найбанальніших та найпростіших речей: звичайної розмови, розмірених стосунків, сутінків за вікном, приємного тепла оселі, буденних клопотів довкола спільної дитини і відсутності суперечок з людиною, яку любиш.

Приготувавши вечерю та очікуючи на Адама, Анна декілька разів тихенько підходила до колиски. Мала спокійно спала. В обід гарно викричалася, зараз добре поїла — тепер спатиме довше, аніж звичайно.

Вийшовши з кімнати, Анна стягнула зі шнурків сухі пелюшки та сорочечки і заходилася їх прасувати. Методично, швидко, не відволікаючись. Завершивши роботу, повернулася до кімнати. Глянула на Елю, яка все ще солодко спала в колисці, тоді перевела погляд на годинник. Сьогодні Адам чомусь затримувався. Зазвичай, попередивши про свій візит, він з’являвся раніше обумовленого часу.

Визирнувши на вулицю, Анна відчула неприємний холодок занепокоєння. Уже ніч, а Адам досі не прийшов. Може, з ним щось трапилося? Він не планував жодних серйозних справ на сьогоднішній вечір.

Незабаром Анна не могла знайти собі місця від хвилювання. Глуха ніч, а Адам навіть листа їй не передав. З ним таки сталося щось погане. Може, він захворів? У цьому році знов почастішали випадки холери. Неприємний, як нудота, страх поступово розповзався тілом і не дозволяв думати розсудливо, а ще за півгодини картини уявних нещасть стали такими яскравими та реальними, що Анна сама в них повірила. Розбурхану уяву обірвав обережний поворот ключа в замку.

Кинувшись у передпокій і не чекаючи, доки за Адамом зачиняться двері, Анна притулилася до нього всім тілом. На хвилину завмерла, тоді, опам’ятавшись, мовчки відсторонилась і пропустила досередини. Здуріла, геть чисто здуріла. А якби хтось із сусідів побачив їх разом?

Вона обережно визирнула на сходи і, переконавшись, що все спокійно, тихенько причинила за собою двері.

— Я думала, ви вже не прийдете. Боялась, з вами щось сталося. Де ви були?

Її схвильований шепіт, перерваний його поцілунком, затих.

— Мала спить? — відхилившись, Адам подивився Анні в очі. — Я хочу поговорити з тобою. Це стосується моєї дружини. Йдемо на кухню, я дещо тобі розповім.

Мимоволі злякавшись того, що мала б зараз почути, Анна зблідла, проте чемно пішла на кухню, тоді, не дивлячись на Адама, заходилася розігрівати вечерю. Навіщо? Сама не зрозуміла. Навіть не запитала, чи хоче він їсти.

Здивовано глянувши на неї, Адам сів біля столу.

— Та облиш ти вечерю. Я щойно з дому і їсти не буду. Сядь, хочу поговорити з тобою.

Ніби очікуючи саме на ці його слова, Анна різко розвернулась.

— А хто сказав, що я потребую вашої розмови? Не розумію, чого ви від мене хочете. Вирішуйте ваші з дружиною проблеми самі, а я втручатись у це не хочу.

Вона вийшла у передпокій, але зайти в кімнату не встигла. Адам перегородив їй дорогу рукою.

— Ти не втручаєшся в наші стосунки. Усе значно складніше.

Майже з острахом глянувши на нього, Анна промовчала. Погляд її блукав по його обличчю, вишукуючи й одночасно боячись віднайти там відповідь.

— Хтось захворів чи сталося щось недобре?

— Ні, слава Богу, всі живі-здорові.

— Це заважає вам приходити до мене?

— Ні, не заважає, але мені здається — ти мусиш знати.

— Мушу? Ні, я нічого не мушу… Нехай усе буде, як є.

Адам слабо усміхнувся.

— Думаєш, якщо проблему ігнорувати, вона зникне? Усе одно треба щось вирішувати.

— А ви просто любіть мене, — заховавши обличчя в нього на грудях, раптом ледь не розпачливо прошепотіла Анна. — Не треба нічого вирішувати. Я не хочу нічого вирішувати… З мене досить. Я вже намагалась.

Адам доторкнувся поцілунком її волосся, вдихнув його запах і, не втримавшись, міцно притиснув Анну до себе.

— Яка ж ти в мене все-таки боягузка. Ну, що мені з тобою робити? Скажи.

— Просто любіть мене, — Анна гарячково ковзнула долонями по його плечах. — І ніколи більше не натякайте на цю вашу проблему. Я не хочу знати.

Розстібаючи ґудзики на сюртуку Адама, Анна заплуталася пальцями в ланцюжку від годинника. Навпомацки звільнившись, почала розв’язувати краватку. Тільки не думати про те, що могло б роз’єднати її з Адамом. Не думати, не розуміти, не мучитися докорами сумління. Ніколи.