Читати книгу - "Хотин"

Але не такою, як батько, росла Юстися. Молодші брати і сестри — всі в батька, а вона ні.

Насміхались із неї панночки на шляхетних прийомах, весіллях і хрестинах за її щирі розповіді про забавки з хлопськими дітьми. Не тішили її похмурі замки магнатів. Весело почувалася лише на лоні рідної природи. А часом, тремтячи від страху, що дізнається суворий батько, ходила з козачками та їхніми дітьми до церкви. І якось веселіше там було, щиріше, ніж у пропахлих стародавньою латиною костьолах.

Просте життя зі своїми великими радощами та дрібними печалями. І воно урвалося так раптово, як завжди закінчується все добре. Напали татари. Напали раптово, виринувши із нічної темряви. Брудні, страшні, криваві й нещадні. Хоча Юстисі було лише чотирнадцять, вона все добре розуміла, діяла швидко та помірковано. Почувши крики, миттю скочила у потаємний лаз і за кілька хвилин була вже в очереті, що густо ріс біля ставка. Принишкла, очікуючи, що до неї приєднаються рідні. Але ні через годину, ні вранці ніхто не з'явився. Коли зійшло сонце, татар уже не було, а хутір палав, піднімаючи у небо цілі хмари диму.

На сплюндрованому подвір'ї залишився тільки батько, що з його грудей стирчала стріла, а з ним ще десяток козаків. Вони залишилися там, де застала їх смерть. Решту мешканців ще вчора квітучого хутора бусурмани погнали в неволю. Сіла на попелищі, мов та птаха, яку стріла мисливця прикувала до землі. Плакала тихо, безпомічно. Не бачила світу білого за чорним горем, яке впало на неї. Так і сиділа три дні й три ночі, втративши лік часу, поки не примчав батьків товариш, немирівський сотник Грицевич. Узяв дитя до себе, пожалів сирітку.

А потім, послухавши прохання Юстисі, віддав її до обителі сестер-кармеліток. Такою була батькова воля. І якби він жив, десятою дорогою обійшла б Юстися похмурі монастирські стіни. Але тепер, коли сама залишилася на світі, мовчки слухала нотації блідих і недоброзичливих сестер. Учила латину, польську й грецьку мови. Мовчки терпіла нудні багатогодинні релігійні диспути.

Там, на вузьких вуличках стародавнього Львова, побачив її молодецький гусарський хорунжий. Кинувся до неї і прикипів усім серцем. Невдовзі й одружилися. Але, коли дізнався про її минуле, щось трапилося з його щирим почуттям. На людях вони приховували всі негаразди, але коли залишалися наодинці, на Юстисю все частіше сипались образи й докори за «хлопське походження» і схизму. А вона, у свою чергу, не приховувала власного ставлення до католицької церкви і польської пихи. Взаємини ставали все більш прохолодними, і почуття, що колись запалало між ними, давно згасло. Лише часті від'їзди Грабовського по службі все ще зберігали їхній шлюб.

Напевне, це все й стало причиною того, що так запам'ятався Юстисі той поранений козак. За короткий час, що просиділа над його ліжком, покохала його. Покохала нестямно, не сподіваючись навіть сама від себе такого шаленого почуття. А коли зрозуміла це, їй стало страшно. Лише Оленці, покоївці, відкрилася, не в змозі тримати в собі такий шалений вихор почуттів і суперечностей. Потім, раптом опам'ятавшись, посадила його в ридван і відвезла до табору, де під Кам'янцем стояли козаки. Навмисне не спитала імені, щиро хотіла забути. Чула лиш, що з Низу прийшли запорожці.

Минав місяць за місяцем, і вона дійсно почала забувати ту пригоду. Поліпшилися навіть стосунки з Грабовським. Лише час від часу приходив він уві сні — високий, стрункий, з чорними, мов смола, вусами. На засмаглому обличчі ясні сірі очі, що так закохано дивилися колись на неї. Але тепер ці сни турбували все рідше. І вона раділа цьому. Ну хіба не безглуздість сумувати за степовим вітром? Нині він тут ласкаво дмухає теплом в обличчя, а завтра одному Богові відомо, де…

Три дні бігав Віленський, а з ним і Микита темними коридорами ратуші, вимощеними бруківкою вулицями, майстернями, млинами і коморами. Лаялись із підстаростою, цехмейстерами, підкоморіями і ще десятками і десятками розжирілих кам'янецьких урядовців. Запальний Віденський, котрий звик стрічати ворога обличчям до обличчя, мало що розумів у тонкощах бюрократичної машини. Врешті-решт, він почав хапатися за шаблю і одного разу мало не зарубав мірошника, який не схотів відвантажити потрібної кількості борошна.

— Але то є реблізант! Прошу пана, справжній злочинець! Пся крев! За них і їхні смердючі гроші гинуть жовніри його величності пана круля! Вони голодні йдуть у бій, а цей лайдак сміє казати, що його цехмейстер мав вказівку відвантажити лише десять возів! Матко Боска! — мимоволі виправдовувався він перед Микитою.

Нарешті всі непорозуміння були залагоджені, вози навантажені, і загін почав готуватися в дорогу. Довга вервечка возів, цього разу добре навантажених, укритих просмоленою парусиною і воловими шкурами, вдруге перекрила вузькі вулиці Кам'янця. Обабіч тягнулися рейтари і козаки. За ці дні вони добряче відпочили, вимились у чистих водах Смотрича, випрали свої жупани, які знову розцвіли, мов квітки, на тлі кам'яних мурів і будинків із гостроверхими черепичними дахами. Свіжі, блискучі коні несли вершників над натовпом міщан, що вийшли проводжати вояків. Серед натовпу були й десятки пар заплаканих дівочих очей, що усього кілька днів тому з цікавістю поглядали на ще не знайомих молодих козаків, а тепер із сумом махали хустинками їм услід, відшукуючи серед вершників того єдиного, що його будуть тепер ждати, дехто наодинці, а дехто й виношуючи під серцем плід короткого кохання…

Максим їхав поряд із Микитою та Андрієм. Голосно цокотіли по бруківці кінські копита. Замислившись, Горбоніс дивився на різнобарвний людський натовп, коли раптово його погляд знайшов серед натовпу її… Вона сиділа верхи на вороному арабському огирі й дивилася на Максима своїми великими, як озера, очима. Миттєво пробіг по спині мороз, і Максим, натягнувши повід, спинив коня. Здивований Микита поглянув на Горбоноса, котрий зблід, мов стіна.

— Чого ти? — запитав. Але, простеживши за поглядом побратима, побачив Юстисю. Запитально глянув на Максима.

— Я наздожену, — кинув той.

Торкнув коня і поїхав крізь натовп до того місця, де була вона.

Юстися, кинувши на козака довгий погляд, повернулась і пустила коня учвал, минаючи вулички, крамниці і будинки у центрі міста. Тримаючись віддалік, Максим поїхав за нею. Повз нього мчали вершники, вози, ридвани, з криками розбігалися перехожі, а він поганяв коня,