Читати книгу - "Шлях Абая"

І Каражан знову заридала.

Маніке не переривала ні її голосіння, ні сліз. Видно було, що Каражан уже ладна дати згоду. Нехай поплаче, поголосить.

Маніке, розумна, хитра і красномовна, вирізнялась якоюсь дивною нечутливістю. Чуже горе не тільки не чіпало її, а, навпаки, дратувало.

Звичайно, людина, яка плаче, не може здатися привабливою, а сльози і чуже горе не можуть зробити іншому якої-небудь приємності. Але розуміти їх, поділяти горе, бути співчутливим — властивість кожної щиросердої і чесної людини. Що ж до Маніке, то вона не могла без огиди спостерігати людей, які плачуть. Право на сльози вона визнавала тільки за собою і, з деяким незадоволенням, за своїми домашніми. Але ридання чужих просто злостили її. І через те, коли у пастухів або слуг помирав хтось у сім’ї — чи то старий, чи дитина,— себелюбна байбише не поділяла їхнього горя. Більш того, вона дозволяла собі навіть кричати на жінок, що проливали сльози, і лаяти їх.

Горе Каражан ніяк не зачепило черстве серце Маніке. Навпаки, бачачи в цих сльозах свою перемогу, вона навіть трохи посміялась, скрививши свої тонкі губи. І, цілком упевнена, що тепер Каражан дасть згоду, хоч хай як вона зараз ридає, Маніке підвелась і вийшла з юрти.

Побачивши Маніке, Азимбай вийшов до неї з тіні Великої юрти. Березова жердина була вже обстругана і перетворилась на красивий курук. Голосне ридання матері він добре чув, але це його анітрохи не схвилювало. Навпаки, почувши плач і зрозумівши, що Маніке домоглася свого, він спокійно підвівся, скидаючи з колін стружки, наче струшуючи з себе сльози рідної матері, і пішов поруч Маніке. Показуючи в усмішці білі зуби, блискучі під чорними вусами, він, задоволений, слухав її розповідь про розмову у Великій юрті.

Розмова ж, яку в Гостьовій юрті так само віч-на-віч провадили Такежан і Ісхак, закінчилася раніше. Питання про одруження з вдовами брати не торкалися: з одного боку, жоден з них не прийшов до твердого рішення, а з другого — починати розмову просто з цього було і незручно, і передчасно.

Тому розмова їхня зайшла про те, як краще вести переговори з Абаєм: чи самим зустрітися з ним, чи, може, краще буде говорити через посередників? А коли так, то кого для цього обрати? Врешті вони вирішили, що для початку треба послати до Абая посередників, а особисто зустрітися тільки в тому разі, якщо він сам це запропонує, як то було при обговоренні строку поминок.

Метою цих переговорів було вирішити, коли і як ділити Осланову спадщину і що робити з його вдовами. І Такежан, і Ісхак цілком погодилися з тим, що сказали їм дружини: звичайно, Абай недарма крутиться навколо Великої юрти — мабуть, він хоче заволодіти нею через своїх онучат. І через те він старатиметься звести переговори про поділ нанівець, Звичайно, він зуміє знайти для цього якусь причину; мабуть, почне умовляти і вдів.

Коли так, то посередників треба було знайти таких, з якими Абай рахувався б. Перебравши багатьох людей, брати спинилися на Єрболі і Шубарі. Єрбол був давнішнім другом Абая, а про Шубара обидва думали, що той, звичайно, стане на їхній бік і зуміє вплинути на Єрбола. До того ж Шубар — близький родич і його не можна залишити осторонь при поділі спадщини його дядька.

Другого ж дня Єрбола і Шубара запросили до аулу Ісхака. За обідом брати пояснили їм, чого від них хочуть. Ні той, ні другий не заперечували бути посердниками: річні поминки вже відбулися, і розмови про поділ спадщини були цілком доречні. Єрбол подумав: «Не обрадує це Абая, ще більше засмутить його. Але чи можу я відмовитися? Краще поділити з ним його горе і клопоти: може, чимось буду йому в пригоді».

Маніке, вибравши час, відвела Шубара набік і сповістила, що всі сходяться на тому, щоб Такежан одружився з Єркежан. Це його право. Ісхак підтримає його, Каражан дала згоду. Раз із трьох аменгерів двоє прийшли до такого рішення, третій не повинен перешкоджати йому, і Абаєві треба про це твердо сказати.

Таким чином, в інтригу, затіяну Азимбаєм, що захопила спочатку Маніке і Каражан, а потім Такежана й Ісхака, був втягнутий і Шубар. Хитрий замір вже переходив у вчинки. Чорна хмара, збільшуючись і згущаючись, нависла над головою Абая, загрожуючи йому.

Але хоч якою грізною вона здавалась, сам Абай не виявляв найменшого хвилювання, коли Шубар і Єрбол, приїхавши до нього, заговорили з ним про бажання його братів почати поділ спадщини.

Перш ніж зайти до Абая, Єрбол побачився з Магашем і Акилбаєм, сповістив їх про мету свого приїзду і запропонував бути присутніми при бесіді, щоб допомогти своєю порадою. Акилбай, який не любив будь-яких ділових розмов, рішуче відмовився:

— Ну чого я піду? Абай-ага сам придумає щось. Нехай уже краще Магаш іде!

Повідомлення Єрбола обурило Магаша:

— Чого вони так квапляться? Не можуть зачекати з поділом, доки батько повернеться з Кара-Моли з допиту? Знову вплутують його у свої чвари!

Іти до Абая разом з Єрболом він вважав незручним.

— Ця справа стосується батька і його братів, нам втручатися не можна. Інша річ ви, Єрбол-ага, ви його друг і ви, як досвідчений старий верблюд, знаєте, де в річці броду шукати. Цей клятий поділ спричинить тільки нові ускладнення. Ви вже допоможіть батькові позбутися їх!

Провівши Єрбола до батькової юрти, Магаш і Акилбай повернулися до друзів.

Гостьова юрта Абая, як завжди, була повна молоді. Останнім часом жигіти почали знову часто збиратися, захоплено розмовляти про нові вірші і поеми.

Над вогнищем, що палало бездимно, стояв казан, де варилося м’ясо. Молодь розташувалася на розісланих по підлозі білих шкурах баранів та архарів, оточивши дорогого гостя: тими днями, усім на радість, з міста приїхав Павлов. Він, як і всі, був одягнений по-казахськи: в бешметі, в легкому кожусі, з лисячим малахаєм тобиктинського крою на голові. Погладжуючи хвилясту русяву бороду, він добродушно дивився крізь окуляри на молодь. У натопленій юрті Павлову здалося жарко і він зняв малахай, скинув високі чоботи з повстяними панчохами-байпаками, облямованими чорним оксамитом. Проте незабаром холодне повітря, що слалося низом, далося взнаки. Абіш, Дармен, Альмагамбет і інша молодь з усмішкою поглядали, як, розмовляючи, Павлов раз у раз стромляв ноги у скинутий малахай.

Павлов приїхав в аул Абая два дні тому. Дуже скучивши за ним, Абай не відпускав його від себе, і Федір Іванович до